Рівнянка Леся Билень про заснування ТМ «Lelia» та бізнес у задоволення

15.08.2019

Рівнянка Леся Билень про заснування ТМ «Lelia» та бізнес у задоволення

Билень Леся, засновниця ТМ «Lelia», свій перший крем для обличчя замішувала вдома. Як сумлінна студентка, вивчила теорію, розібралась з компонентами і взялась за справу. Спочатку виключно для себе, мами і кількох знайомих. Але ідея натуральної косметики без продуктів нафтопереробки, з коротким терміном зберігання в холодильнику, знайшла своїх прихильників по всій Україні. Нині Леся має власну майстерню і планує відкрити магазин. Її продукцію замовляють клієнти з усіх куточків країни. В асортименті, окрім засобів по догляду за обличчям, з’явилась косметика для тіла, нігтів, волосся і, навіть, дещо з декоративних продуктів. Як рівнянка трансформувала свою декретну відпустку у бізнес – ми розпитали особисто та записали усе для вас.

«Почалось з того, що моя сім’я зіткнулась з онкологією…»

Почалось це все не так весело… Почалось з того, що моя сім’я зіткнулась з онкологією і це було тим, що змусило мене читати склад, шукати канцерогени. Спочатку на дезодорантах, а потім на усьому іншому. Згодом я зрозуміла, що хороша косметика дуже дорого коштує! Відтак вирішила, що створюватиму її сама. Тоді я була дуже «декретна», хоча до народження дитини, навпаки, «двіжова» – тут вели весілля, тут я працювала в прес-службі ДСНС… Ніколи не сиділа вдома і раптом в мене, ніби життя зупинилось. Ці два фактори склались в один пазл і я почала займатись косметикою вдома. Для мене це було щось на рівні того, як пекти кекси. У мене не було профільної освіти. Одного разу навіть викладач в це не повірила, коли я приїхала за знаннями конкретно у цій. Я до того, що самоосвіта може бути дуже продуктивною. І поки всі подруги гуляли з колясками, був «мамадвіж», я скачувала платні іноземні уроки по 40-50 доларів, і просто слухала як аудіокнижки, поки малюк спав. Подібні уроки в Україні подаються під загальноосвітнім соусом, де все схоже і мало конкретики. Закордоном ця інформація подається концентровано, дорого, але зрозуміло. Так все почалось – з теорії. Я думала «Хто до мене прийде? Всі звикли купувати Garnier». І по ціні це буде однаково. Повірив чоловік, друзі, почали тестувати і коли допомогло одному-другому-третьому – справа пішла. Якось був період, коли всі блогери рекламували кавові скраби. Я розреготалась і кажу чоловіку: «Ну хто це купує? Хто?». За ті ж 90 грн можна купити 0,5 кг кави – ти її допила, додала олію оливкову і зробила скраб. Це мене обурювало. А чоловік сказав: «То зроби ти цей продукт якісним». Десь у цей період була ситуація з мамою. І я почала цікавитись…

«Люди не розуміють, що mineral oil – це не масло з мінералами, а кінцевий продукт нафтопереробки»

Натуральне не вигідно робити на масовому рівні. Воно швидко псується і в результаті дорого. Чим натуральніший склад, тим менший термін зберігання. Взагалі, якщо не вводити консерванти, бо на цьому дуже ловлять хайп («без консервантів») – дуже небезпечно. Така косметика живе два тижні в холодильнику. Є консерванти, наприклад, Ecocert, які можуть тобі дати термін зберігання до року в холодильнику. Я їх використовую. Також є парабенові, які практично стерилізують косметику. Це тоді, коли у тебе є магазини, велике виробництво і ти не можеш дати гарантію, що твоя косметика стоятиме в Brocard в холодильнику. Та ж Estee Lauderпочинала все з чоловіком з крафтового магазинчика, на такому рівні, як я. Потім вона була змушена масштабуватись і змінити склад під ринок. Тому що її креми почали псуватись і їй почали їх повертати. А все через не правильне перевезення і зберігання. Всі олії псуються, окислюються. Крем – це олія, вода і емульгатор, що з’єднує ці дві фази. Олія все одно повільно окислює весь склад. Тому її замінили на синтетичну олію – mineral oil. От залили мені бензин в машину – продукт нафотопереробки, з гіршого зробили дизель, а те залишилось – стерилізували і віддали на заводи як mineral oil. Люди не розуміють, що подібна олія з мінералами корисна, немає нічого спільного з користю. Це кінцевий продукт нафтопереробки, який нема куди подіти і його використовують у якості пом’якшувача. Ним заміняють звичайну олію, бо він є стабільним. В основному великий ринок пов’язаний з синтетичними продуктами, щоб мати 2-3 роки зберігання. Але воно має зовсім інший вплив на шкіру. Тому питання масштабування от наскільки слизьке. Усе, насправді, залежить від того, яка у твого бізнесу ідея. Якщо допомогти всьому світу, то тобі не вдасться це зробити на величезному рівні.

«Мені треба тільки мої клієнти. Я – це маленький ресторан на березі моря…»

Один з перших продуктів – це гранатовий сорбет. Склад там простий, як двері. Я його залишила в асортименті, як спогад про те, з чого усе починалось. Зараз мені кортить його змінити. Але, навіть, у нього є свої прихильники. І гідрофільна олія. Це очищення і зволоження. Те, що тоді було найбільш потрібне мені і мамі. Спрацювало виключно «сарафанне радіо». У мене, навіть, є відомі блогери, які хочуть про мене розказати безкоштовно, але я кажу: «не треба». Я знаю, що ця реклама спрацює, але тоді просто не задовільню попит. Я куценька і крафтова. Мені потрібні тільки мої клієнти. Тому я досі ніде не рекламуюсь. Ледь покриваю зараз ті замовлення, що є. Я не працюю в режимі «бізнес» і не збираюсь його масштабувати, мені комфортно працювати в такому режимі хобі.
Я досі не можу зрозуміти, що цей мій бізнес. Це справа, яка приносить кошти. Напевне, це найкраще, що може бути. Бо досі ходжу не як на роботу, а як на відпочинок від домашній справ. Я тут, коли мені дуже добре і немає куди подіти емоції, тут можу щось до ночі придумувати. Коли мені кепсько, дозволяю собі тут посидіти просто подивитись серіал – стає добре і комфортно. А сам процес роботи відволікає мене від усього, певно, як когось в’язання. Я з головою поринаю від усієї рутини. І для мене це не бізнес. Це моя маленька справа душі, моя така ніжна штука, де я реалізую себе. Всі справи, чим я займалась раніше, вони були успішні. Я викладалась на 100% і не могла без них жити. Ті ж весілля. Ми пробули в них з чоловіком 7 років, маючи по 3-4 замовлення на тиждень. А потім зрозуміла, що це не зовсім моє. Захотілось чогось земного. Свято кожен день – це не жіночий формат.
У мене економічна освіта. Але зараз я собі не створюю бізнес-план, бо мої знання 5-річної давності – не актуальні. А ще усе впирається в те, що я не хочу масштабуватись. От є мережа ресторанів. Їх багато, вони можуть бути круті. А я – маленький ресторан на березі моря. І туди родини приїжджатимуть роками. Я стоятиму на кухні, моя дочка стоятиме на барі. От це моє. Мені складно пояснити. Бо бізнес – це люди, фінансові потоки. А баночки, скляночки, дизайн – це те, що я собі бачила одразу.

«Я не вмію керувати великими грошима»

Не знатиму, що з ними робити. Мені це не комфортно. Комфортно мати стільки, скільки треба. Дивлюсь на тих людей, які мають величезний бізнес, великий всеукраїнський бренд косметики і розумію, що на них працює багато людей, виробництво, велика оренда, але вони не отримують задоволення від самого процесу. А я кайфую саме від нього. І тому коли вийду на вищий рівень, боюсь, що це перестане мені приносити стільки задоволення. Але, водночас, не зарікаюсь, що цього не станеться. Будь-який бізнес має свою життєву синусоїду. Можливо, закінчиться якийсь рівень задоволення, як в стосунках і я погляну на цю справу, як на бізнес. А поки – я занадто закохана у процес.
Власний магазин хочу, але не стандартний. Я хочу магазин-майстерню, як ресторан за склом. Щоб поки йде виробничий процес, люди могли приходити і дивитись на все, і в цей час обирали косметику для себе.

«Ти сам обираєш, що будеш їсти – пальмову олію чи вершкове масло…»

Я не можу сказати, що реагую на критику спокійно. Бо ми всі люди, а крім того творчі. Себе вважаю типово творчою. Ми дуже емоційно піддатливі. Можливо, навіть, людина не хотіла мене образити, але вона щось там ляпнула «Тобі просто повезло» і пішла. Мені хочеться розвернути її і сказати: «Мені повезло? А знаєш, скільки я працювала вчилась, щоб повезло?»
А коли люди про мене щось цілеспрямовано говорять, то я знала, куди йшла. Я розуміла, що будуть говорити: «Як ти можеш довіритись? Та вона ногою ті креми змішує. От там заводи, там все ясно». Раніше била себе в груди і казала: «почитайте склад», а зараз якось в пості написала: «Це те саме, що купити торт «золотий ключик» з заводу за 150 грн/кг і торт в когось із кондитерів, де 1 кг торту коштує 400 грн. Але він зроблений вдома, а там роблять на заводі. Тоді ти сам обираєш, що будеш їсти – пальмову олію чи вершкове масло.»
Якщо щось не вийшло – перероблюю, прошу вибачення і визнаю свою помилку. Було таке, що я зробила продукт за годину до роздачі і він у мене розшарувався. Мені написала дівчинка, що з ним щось не те. Те ж саме було з залишком у моєму флаконі – вода внизу. Я звернулась в прямий ефір, бо я не пам’ятала, кому віддала. Замінила на новий, подарувала подарунки. А коли його перероблювала, придумала інший рецепт і удосконалила. Коли в мне щось не виходить, то я в цьому питанні дуже схожа на свого чоловіка – зціплю зуби і зроблю ще краще.

«Ти не творча, ти лінива, якщо нічого не робиш…»

У мене були мої батьки в поміч. Але бувають мами, які хотіли б розпочати власну справу, але не мають такої підтримки поруч. Але й тоді я радила б їй ризикнути. Взяти няню, гроші, і все таки робити. Бо поки мама буде сидіти в декреті і нічого не робитиме, ця ідея зійде нанівець. Насправді, достатньо 2-3 години в день аби втілити свою мрію у життя.
Усі сумніваються. Я не виняток. Люди без сумнівів, мабуть, занадто самовпевнені. Коли в мене питають, як повірити в ідею, то мають на увазі «як довести світу, що моя ідея хороша, щоб вони повірили в мене і тільки тоді я його відкрию». Але так не буває. Ніхто не повірить в тебе, поки ти не покажеш свій продукт.
Часто неправильно трактують поняття «творчості». Кажуть: «я нічого не роблю, бо я творча». Ти не творча, а лінива, якщо нічого не робиш. Коли людина творча, вона має продукт творчості. Я творча, малюю, ось мій портрет. Я творча, готую, ось мої тістечка. Творчі люди, можливо, не завжди врівноважені, або й, навіть, істеричні, але вони завжди йдуть до того, щоб кудись цю творчість вилити. Бо творчість буде тебе душити і шукати виходу. Тобі не треба цю ідею доводити. Якщо вона є, вона тобі не буде давати спати вночі. Найгірше, коли людина каже: «хочу чимось зайнятись, але не знаю чим». Насправді, це значить лише, що вона нічого не хоче робити. Нічого не вмію – навчись. Безкінечний процес навчання, читання, рано чи пізно згенерує в тобі ідею.
Інтерв’ю взяте у рамках «Думай руками» – проєкту ГО Платформа взаємодій «Простір» при партнерстві з UA: РІВНЕ – Суспільне мовлення. Це 10 історій локальних брендів, де одного разу мрія стала реальністю, де людина вийшла за рамки звичного аби створити дещо надзвичайне. У кожного свій шлях, він неповторний, сповнений пригод, втоми, ідей та пошуків. А яким буде твій?
Думай руками та реєструйся на Форум креативних індустрій (21 вересня)! З питань акредитації та інтерв’ю зі спікерами звертайтеся за телефоном 096 804 56 35 (Ірина)
, , , переглядів: 1 014


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *