Автостопом до Грузії: час, коли мрії реальні(+ФОТО)

Щасливе
15.06.2017  12:27

Якщо вам у певний момент доведеться вибирати, робити щось чи ні – краще зробіть. Це як у фільмі “Завжди говори “так” із Джимом Керрі у головній ролі. Я розповім вам історію про трохи божевільну подорож автостопом в країну гір, вина і дуже гостинного народу – Грузію.

Удача – наше все

Моя подорож почалася в Києві, коли в один момент я зрозуміла, що шалено хочу чогось нового. Раніше їздила автостопом тільки по Україні, але зараз вирішила ризикнути і поїхати кудись за кордон. Попутницю знайшла за один день завдяки спільноті “Студкауч” у соціальній мережі Вконтакте (тоді вона ще не була заблокована). Олені 21 рік, вона з Кишинева й об’їздила вже не менше п’яти країн. За один день дівчина “достопила” з Молдови до Києва, де ми вперше і зустрілися.

Станція метро “Бориспільська”, 30 квітня, 19:10. Наше знайомство починається на Бориспільському шосе при дуже жвавому русі транспорту. Через 20 хвилин зупиняється машина і довозить нас за Київ у безлюдне поле. Ми залишаємося одні й прямо на дорозі починаємо переодягатися в більш теплі речі – вітер неймовірно сильний і холодний. Машин майже немає, швидко темніє, але через 15 хвилин зупиняється фура і о, диво – водій їде аж за Харків. Цілу ніч ми то розмовляємо, то спимо по черзі (перше правило нічного автостопу – один спить, інший чергує). Звичайно ж, не обійшлося без нескінченних повчань “ви ж дівчата”, “як же вам не страшно”, “а якщо сядете до маніяка” і т. д. Із часом ми до цього звикли.

Приблизно о 03:40 нас висаджують за Харковом, а вже через три хвилини зупиняється старенький “жигуль”. На передніх сидіннях чоловік і дружина, святково вбрані, але трішки втомлені. Як виявилося, вони вже третій день святкують весілля родичів. У машині на всю гучність грають весільні пісні. Ми заїжджаємо на заправку, звідти виходить сонний працівник і видає фразу:

“Какого х** катаем?”

У цей момент я розумію, що звідси і починається справжня подорож – без прикрас, зайвої ідеалізації та рожевих окулярів. Чесно кажучи, ми заливаємося сміхом. Занадто багато сенсу для нас з Оленою в цих словах.

Ми виходимо за 60 кілометрів від Бєлгорода, йдемо пішки в темряві, а навколо – нікого. Минає 40 хвилин, ноги вже втомилися, як раптом із-за зупинки вибігають десь десять бездомних собак і швидко прямують у наш бік з гарчанням і гавкотом. Я починаю повільно сивіти, у той час як Лена виймає з кишені щось схоже на залізний ліхтарик. Вона натискає кнопку – заспокійливу тишу ранку пронизує гучний звук удару струмом. Собаки лякаються і розбігаються в різні сторони, я ж від несподіванки підстрибую і дивлюся величезними очима на свою супутницю. Так я вперше познайомилася з електрошокером (друге правило автостопу – май із собою більш-менш надійний засіб захисту).

Після цього інциденту все-таки вдається зупинити фуру, водій якої довозить нас прямо до митниці. Український кордон проходимо без проблем, якщо не враховувати мільйон розпитувань про спосіб нашого пересування і, звичайно, як же без улюбленого “а вам не страшно?”

На російській митниці від цих розпитувань Олена не витримує і каже, що у нас є чим захищатися – шокером. Це була дуже велика дурість. Через кілька секунд викликають начальника зміни і починається справжній словесний бій: з одного боку митники з погрозами написати на нас рапорт, а з іншого боку ми з проханнями відпустити нас, таких беззахисних і невинних. Минає кілька хвилин з’ясувань – російський начальник приречено махає рукою і каже:

“Дві беззахисні дівчини автостопом у Грузії – це не жарти. Гаразд, беріть свій шокер і йдіть швидко звідси, щоб не влетіло ні вам, ні мені”.

Нас просити довго не потрібно – беремо сумки і ледь не біжимо в сторону Росії. Ніколи, ніколи не кажіть на митниці про такі речі! Не всім і не завжди можуть попастися розуміючі митники.

Українізована Росія і секс за гроші: “дякую, що живий”

Тільки-но встигаємо перейти на територію Росії (вже 6-та година ранку), як перед нами зупиняються дві фури та пропонують підвезти. Довго не думаючи, погоджуємося, але доводиться сісти в різні машини. Мене заспокоює той факт, що водії – напарники і весь час будуть їхати поруч. А далі – 12 годин подорожі Росією, довгих розмов, зупинок поїсти борщу (ніколи б не подумала, що мене будуть пригощати в Росії домашнім борщем) і красивих пейзажів за вікном. Вони майже ніколи не змінюються: дорога, поля і дуже багато беріз на узбіччях.

Через півдня поїздки зупиняємося біля заправки, де водії радують нас новиною про платний душ. Гарячий душ зі слабким напором і не дуже чистою ванною кімнатою обійшовся в 100 рублів (47 грн) з людини. Далекобійники, навіть не питаючи, заплатили за нас самі.

Десь о шостій годині вечора водії паркують фури на стоянці і “радують” новиною, що залишаються тут ночувати – біля Ростова 8-кілометрова пробка (1 травня, як-не-як) і фурі її не проїхати. Пропонують заночувати тут і вранці знову вирушити в дорогу. Я відводжу Олену вбік, і ми все ж вирішуємо висуватися далі, щоб не втрачати час.

Повідомляю про це водієві, з яким їхала. Він несхвально хитає головою і вперто всовує мені в руку 100 рублів. Дякую і йду купити води, а також дуже важливу річ – світловідбивальний жилет, щоб під час нічного стопу мене не зрівняли з дорогою. Півторалітрова пляшка води обходиться в 45 рублів (20 грн), жилет – 250 рублів (115 грн).

У “пробку” ми все ж потрапляємо на інший фурі, вже з водієм з Краснодара. За хвилину машина ледь рухається вперед метри на два, тому Дмитро дістає DVD-програвач і вмикає російський серіал про міліцію. Щоб хоч якось відволіктися, дивимося. А там – серія про зґвалтування молодої журналістки. Мимоволі поглядаю на водія і переконую себе, що це дурний збіг…

Дмитро залишає нас біля мосту в Ростові десь о десятій вечора. Одягаємо жилети, перелазимо через огорожу і йдемо по трасі у пошуках зручного місця для стопу. Через півгодини зупиняється хлібовоз. Сідаємо і майже всю дорогу прилипаємо обличчями до вікна: нічна панорама над Доном захоплює подих. Раптом водій звертається до мене з дуже несподіваним проханням: перекласти українську пісню, яку він дуже любить, але ніяк не може зрозуміти. Після перших акордів впізнаю гурт “Плач Єремії” та їхню пісню “Лиш вона”. Ситуація, що склалася, пробирає мене до мурашок.

Пересідаючи з машини в машину, о першій годині ночі ми опиняємося на дорозі в Південній Осетії (до речі, водій хлібовоза подарував нам буханку свіжоспеченого батона, за що йому величезне спасибі). Ми втомлені й хочемо спати, а після того, як зупинили кілька машин із не дуже тверезими хлопцями, стало страшно.

Зупиняється чергова машина з молодими грузинами, які намагаються нас вмовити поїхати з ними поїсти, хоч їм і в інший бік. Обіцяють, що будемо в безпеці. Я не вірю і розумію, що готова перечекати ніч навіть в кущах, але тільки не тут, на дорозі, в очікуванні дива. Один грузин виходить з машини і намагається переконати нас, що не потрібно боятися. Ми наполегливо відмовляємося – грузин все ж здається, і вони їдуть.

Я не встигаю прийти до тями (а вже друга година ночі), як машина розвертається і паркується з протилежного боку дороги. Грузин знову виходить з машини. Але він просить нас підійти хоча б до відділку міліції, щоб до нас ніхто не приставав. Потроху я заспокоююся і розпитую, як туди пройти. Лена починає переконувати мене поїхати з хлопцями, які вже пообіцяли трохи підвезти нас в ту сторону, яка нам потрібна. Несподівано ми помічаємо попереду фуру і домовляємося, що, якщо вона не зупиняється, то сідаємо в машину до хлопців. Нам пощастило – водій фури взяв нас до себе.

Зачинивши двері машини, я побачила перед собою літнього чоловіка років під 60. Як виявилося, він з Грозного, Чечня. Олена відразу лягла спати на полицю, а мені довелося розмовляти з чеченцем і намагатися не заплющувати очі.

Через деякий час він зупиняється і в наказовому тоні каже, що ми йдемо їсти. Водій починає трохи мене напружувати, але я списую все на твердий характер кавказьких чоловіків і мовчки йду за ним, розбудивши Олену. У якійсь придорожній кав’ярні о третій годині ночі ми мовчки запихаємо в себе біляші й повертаємося в машину. Розумію, що мій організм більше не протягне без сну, тому домовляюся з Оленою, що ми ризикнемо і все ж ляжемо поспати разом. Сяк-так помістившись удвох на вузькій полиці, відразу засинаємо.

Десь через дві години я відкриваю очі і бачу, що водій встав і дивиться на нас. Питаю, що сталося. Чеченець пояснює, що вже п’ята ранку і він дуже хоче спати. Олена теж прокидається і не може зрозуміти, що відбувається. Ми починаємо вставати. Але тут водій приголомшує мене фразою: “Нехай Олена сяде на сидіння, а ти спи – я ляжу біля тебе”.

Я починаю переконувати чеченця, що виспалася, і намагаюся відкрити обважнілі повіки (дві години сну для такої подорожі – практично нічого). Сідаю на водійське сидіння – на вулиці вже світло. Помітивши, що ми на заправці, Олена виходить в туалет, залишаючи мене одну в машині. Не минає й хвилини, як водій підводиться на одну руку і починає натякати на секс зі щенячими очима, пропонуючи мені гроші. Прикидаюся, що не розумію, про що він, в паніці шукаю Олену очима. Тут моя супутниця дивує мене: вийшовши з туалету, вона починає рвати кульбабки і задувати їх. Я істерично сміюся десь всередині, розуміючи всю безглуздість цієї ситуації…

Залишивши розчарованого чеченця в фурі, виходимо на трасу. У наступній машині доїжджаємо до Владикавказа і, раптом, помічаємо далеко засніжену вершину Ельбрусу. Прилипаємо до вікон, намагаючись вгамувати наростаюче хвилювання. Вже через кілька хвилин там видніється засніжений гірський хребет. Серце завмирає – ми розуміємо, що Грузія зовсім близько.

Країна контрастів і несподіванок

Знаєте, коли навколо тебе величезні й величні гори, відчуваєш себе маленькою крапкою у Всесвіті. Я стою на митниці і не можу відірвати погляду від цих неймовірних творінь природи. Не можу повірити, що всього за дві доби нам вдалося проїхати такий довгий шлях услід за мрією.

Ми знайомимося з двома чеченцями, імена яких мені так і не вдалося запам’ятати. Вони підбирають нас за кілька десятків кілометрів від кордону. Удача не підвела – наші нові знайомі прямують у Тбілісі. На російській митниці відбувається перша заминка – нібито фото в моєму закордонному паспорті не схоже на мене в реальному житті. Дістаю український паспорт, і мені нарешті вірять. Але на цьому все не закінчується.

Нас з Оленою відводять в якесь приміщення. У коридорі в режимі очікування сидять азіати. Нас же пропускають без черги, розділивши по різних коридорах. Я опиняюся в невеликій кімнаті з зелено-синіми стінами. Посередині стоїть стіл і два стільці один навпроти одного. На одному сидить чоловік років 40 в ідеально випрасуваному синьому костюмі та білій сорочці. Попередивши, що я ні в чому не обвинувачуюся, а це всього лише “обов’язкова процедура”, запитує, чи є у мене в телефоні занадто особисті фото (тобто оголені). Негативно махаю головою.

І з цього моменту починається справжнє слідство – чоловік переглядає всі мої 1000+ фотографій від початку і до кінця, періодично уточнюючи, коли, з ким і чому я робила ту чи іншу фотографію. Наступними були питання про дитинство, плани на майбутнє, а між ними “непомітно” питання про причетність до тероризму. Ситуація спочатку здається мені смішною, але коли мене допитують уже більше 40 хвилин – потроху починають здавати нерви. Все ж він повірив, що я не терорист і не збираюся залишити тут бомбу, виїжджаючи з Росії.

Виходжу з приміщення і полегшено зітхаю, побачивши чеченців, які терпляче чекають нас у своїй машині. На грузинському кордоні все проходить набагато простіше: дивляться на мене – на фотографію, на мене – на фотографію, ставлять печатку і бажають щасливої ​​подорожі.

Гірські краєвиди дуже швидко прогнали втому. Ми звернули з дороги, щоб побачити всю красу Хрестового перевалу (який знаходиться на висоті 2379 м. Головного Кавказького хребта) з оглядового майданчика. Далі – без коментарів. Це просто потрібно побачити.

По дорозі до Тбілісі ми зупинилися біля невеликого водоспаду. Спостерігаю, як чеченці готуються до молитви: знімають взуття, шкарпетки, миють ноги і на невеликих килимах, які дістали з машини, моляться біля водоспаду. Потім вони купують нам чурчхелу і пряники. Звертаю увагу, що термін придатності пряників лише три місяці, а в складі немає ані грама добавок. Грузинські ласощі виявилися дуже смачними.

Водієві 28 років, він вільний, а його другу 35, у нього п’ятеро дітей і скоро народиться шоста дитина. Характери дуже різні – той, що молодший, запальний та імпульсивний. Багатодітний батько дуже спокійний і усміхнений. Оскільки нам з Оленою ніде жити, друзі запрошують нас переночувати з ними в готелі в Тбілісі. Раніше я ніколи б не погодилася, але зараз вони чомусь викликали у мене довіру.

Перше враження про Тбілісі не дуже хороше – коричнева каламутна вода в річці, брудні вулиці та руїни замість будинків. Як мені пояснюють, це далеко не центр міста, тому не варто робити поспішних висновків. Ми йдемо в затишну кав’ярню, де супутники купують хінкалі й тархун. Повечерявши, йдемо в готель.

Кімната з дерева виглядає скромненько, але зі смаком. Із вікон можна побачити гори, що потонули в тумані й дощі – до вечора погода різко змінилася. Ми з Оленою лягаємо спати на двомісне ліжко, а наші супутники – на розкладних кріслах. Втомлені, швидко засинаємо.

Десь о 6-й ранку я перевертаюся на інший бік і бачу біля себе сплячу людину. Від переляку різко відсовуюся до Олени, намагаючись усвідомити, чому 28-річний чеченець спить поруч зі мною. Вже ближче до ранку, коли всі прокинулися (а мені так і не вдалося зімкнути очей), хлопець перший заговорив про цей випадок. Як виявилося, вночі крісло під ним поламалося, а “кавказький чоловік не буде спати на підлозі”. Він не зміг мене розбудити, тому просто відсунув і ліг поруч. Хоч мені і не сподобався розклад подій, він все-таки мене не чіпав, тому ми просто перевели все в жарт.

Розпрощавшись, розходимося в різні сторони – водії по роботі (привозять з Росії одну валюту, а в Грузії міняють її дорожче), а ми – гуляти по місту. Перша несподіванка застає нас прямо на дорозі. Точніше, мало не розчавлює – у цій країні всім абсолютно наплювати на правила дорожнього руху. Тільки через кілька днів ми нарешті зрозуміли головні принципи грузинських доріг:

1) забудьте про зебри або світлофори – тут вони існують тільки для краси;

2) йдіть впевнено і дуже швидко – покажіть, хто “король дороги”;

3) не звертайте уваги на крики, нецензурну лексику та те, що всі безперервно сигналять, адже задумаєтеся на секунду – вас розчавлять.

Олена заздалегідь домовилася по Couchsurfing зі студентом з Тбілісі про невелику екскурсію містом, тому ми прямуємо до місця зустрічі – Європейського парку. По дорозі купуємо грузинське морозиво і встигаємо заблукати серед десятків вулиць. Одна з особливостей цього міста: хоч куди глянь – в кінці кожної вулиці видно гори. А ще мені постійно пахне не м’ясом (як звикли думати про Грузію), а хвоєю.

Не можу не відзначити підвищену увагу грузинів до наших скромних персон. Грузини дуже люблять українок. Особливо світловолосих. І Україну теж. Мені часто довелося чути про те, що наші народи завжди були і будуть братами. А коли я питаю, чому ж українки кращі грузинок, відповідь завжди одна: “Українки жіночні та ніжні, а наші дівчата з дуже бойовим і жорстким характером”.

Втомившись, ми присіли прямо на узбіччі дороги недалеко від Європейського парку. Не минуло й кількох хвилин, як до нас починають підходити грузини і питати, звідки ми. Трохи поспілкувавшись, один із них пропонує нам випити справжнього грузинського вина. Виявляється, на розі вулиці, де ми присіли, вони відкривають винний магазин. І взагалі вся ця вулиця ще зі старих часів називається “винною”. “Щастить, так щастить”, – думаю я, попиваючи червоне терпке й одночасно солодкувате вино.

Ми зустрічаємося з 21-річним студентом, якого звуть Важа. Він архітектор. Потім разом гуляємо по Тбілісі й насолоджуємося місцевими краєвидами. І правда, це прекрасне місто. Під час прогулянки хлопець розповідає, що грузинські студенти майже ніколи не живуть окремо від батьків. З усієї групи він єдиний, хто переїхав в окрему квартиру, і навіть після весілля не хоче розділяти один будинок із батьками. Одиниці йдуть проти традицій, яких століттями тут дотримуються.

Увечері знайомимося з братом Важі у них вдома. Смажимо картоплю з грузинськими приправами під національні пісні, дуже багато розмовляємо, а вже за столом Важа починає співати. У мене мурашки йдуть по шкірі від того, як співають грузини. Хлопець каже, що вони всі голосисті.

Незважаючи на дощ, йдемо гуляти нічним містом. Важа бере парасольку, сміється і розповідає, що в Грузії хлопці рідко ходять з парасольками. Мовляв, справжній чоловік не повинен ховатися від дощу.

Ми прогулюємося мокрими вулицями Тбілісі, які потопають у вогнях. Старовинне місто вночі майже безлюдне – засинає.

Спробуй Грузію на смак

Рано-вранці ми з Оленою сідаємо в метро і йдемо на місцевий ринок. Мета у нас одна – купити справжню грузинську шаурму. Як то кажуть, якщо ти приїхав до Грузії і не спробував шаурму – ти не був у Грузії. Ця страва вважається турецькою, але грузини відвоювали першість у приготуванні.

“Кухар” російською не говорить, але пухкенька жінка-продавець змогла нас зрозуміти. Середня шаурма коштує 5 ларі (55 грн). До слова, в Грузії все дуже дорого. Для порівняння, середня зарплата в країні – 200-250 ларі. В дорогу беремо ще чурчхелу – по 2 ларі за одну (22 грн.).

Не знаю, чим відрізняється процес готування шаурми від нашого, але вона вийшла смачною і соковитою до такої міри, що цей сік стікає нашими пальцями. Кращої шаурми я ще не пробувала.

Ми доходимо до автовокзалу на трасу в сторону Батумі. Дорога до міста проходить легко – я постійно сплю, а Олена розмовляє з водіями. В один момент ми розуміємо, що кауч, у якого ми повинні були жити, не відповідає на наші дзвінки. Думаємо, що вже в місті попросимося до когось додому. Але тут водій, з яким ми їдемо, запрошує до себе в гості, запевняючи, що нас на вулиці не залишить. Грузину на вигляд років під 50, чоловік навіть показує фото родини, щоб ми не боялися. Цей факт переконав нас, і ми погодилися.

Оскільки я завжди хотіла пожити у справжній грузинській сім’ї, щоб відчути весь дух їх традицій і побуту, вид бабусі в національному одязі біля будинку мене порадував. Вона мило посміхається, говорить щось грузинською (запрошує до хати, судячи по жестах). Будинок двоповерховий, з бетонних стін видно, що йде активне будівництво. Оскільки бабуся може говорити тільки рідною мовою, намагаємося спілкуватися жестами. Господар будинку пригощає турецькою кавою, і ми з Оленою йдемо гуляти до моря, поки вся родина не буде в зборі.

Море в Батумі красиве й холодне. Літній сезон ще не настав. Вдалині видно колесо огляду в центрі міста – вже завтра ми будемо там гуляти. Зараз же насолоджуємося повітрям і атмосферою.

По дорозі назад помічаю дуже бідні двори. Одна з особливостей Грузії – багаті й бідні живуть не окремими районами, як у нас, а поруч – через паркан. Тому видно великі контрасти між розкішшю і злиднями.

Ми входимо в будинок і бачимо справжній аншлаг: у вітальні повно сусідів, господиня готує вечерю і накриває стіл, 18-річний син прийшов з навчання, а чоловік бігає туди-сюди і повторює, що переживав, чому нас так довго не було. Дружина російську не розуміє, намагаюся якось пояснити, що хочу допомогти, але вона відправляє мене за стіл. Тихенько питаю у Торніке (так звуть сина), чому так багато сусідів прийшли в гості. Він відповідає, що це така традиція – щовечора сусіди приходять один до одного.

Господиня накрила стіл, і ми сідаємо вечеряти. Страв дуже багато, але головне – це хінкалі й вино. Чоловік каже тост за тостом, і, коли ми вже не можемо пити, розповідає одну хитрість: якщо стопка буде хоча б трохи порожньою, грузини обов’язково будуть доливати вино знову і знову. Але якщо ви вже не можете пити – просто підносьте стопку до губ. Після цього господар будинку посміхається і каже, що його так не обдуриш, тому потрібно пити у будь-якому випадку…

Вранці Торніке відвіз мене з Оленою в ботанічний сад. У саду зібрані рослини мало не з усього світу. Кілька годин ми гуляємо, а потім розуміємо, що заблукали. Щоб вийти до потрібного виходу, витрачаємо ще годину.

А потім – море. Ми подумали, що якось неправильно буде приїхати в Батумі й так і не покупатися. О 5-й вечора стає дуже холодно, але ми не здаємося і з розбігу стрибаємо в воду. Вода крижана, але з часом звикаєш. Оскільки поруч траса, деякі грузини починають зупиняти машини і знімати нас на телефони. Напевно, нечасто туристи відкривають купальний сезон в Батумі на початку травня.

Увечері ми з Оленою, Торніке і його другом їдемо дивитися нічне місто, а вже опівночі на березі моря п’ємо шампанське з цукерками під салюти на честь свята Святого Георгія. Я дивлюся на хвилі й досі не можу повірити, що все це насправді відбувається зі мною…

Наступного дня ми прямуємо в невелике місто – Боржомі, щоб забратися на гору. Хто б міг подумати, що до гори ми так і не доберемося.

Приїхавши в Боржомі, знаходимо квартиру нашого кауча, з яким домовилися ще раніше. По дорозі роздивляємося дуже старі будинки та бідні вулиці. Боржомі нагадує маленьке провінційне містечко з нескінченними магазинами мінеральної води. У квартирі нас зустрічає дідусь (як тільки відчиняються двері, відчуваю сильний запах ліків). Виявляється, він художник, але після інсульту вже не може малювати.

Нашу розмову перериває дзвінок кауча – його сина – в якому він повідомляє, що за нами приїхало таксі. Нас відвозять на рибну ферму, де свято вже в повному розпалі. Несподівано зустрічаємо двох українців – Олену зі Львова і Діму з Києва, які два дні живуть у того ж господаря. П’яні абсолютно всі. Наш кауч дає мені сачок і пропонує ловити рибу. У мене так нічого і не виходить, тому якийсь чоловік показує “майстер-клас” і ловить форель.

Весь вечір ми їмо рибу і п’ємо вино з коров’ячого рогу, який передають по колу. Коли грузин стає зовсім п’яним, вирішуємо поїхати рано-вранці в Кутаїсі, помінявшись попутниками. Тому, як тільки настав ранок, я з Дімою і Лена з Олесею почали стоп. Мінус автостопу з хлопцем – водії рідше зупиняються. Хоча Грузія в плані автостопу нас дуже розбалувала. В Україні чи Росії можна і по кілька годин стояти, а ніхто так і не зупиниться.

Якщо говорити про Кутаїсі, то це просто чергове красиве містечко. Мене воно нічим не вражає. А ще Діма намагається навчити мене “аскати” гроші на їжу в місцевих. Це коли ти підходиш десь в людному місці до грузинів, розповідаєш, що бідний турист (обов’язково пригадуєш, що з України) і просиш трохи грошей, щоб поїсти. Але я так і не змогла переступити через себе і піти на такий крок.

Дорога додому: ризикувати життям, щоб жити

Повертатися додому важко для мене з двох причин. По-перше, не хочеться їхати з країни, яку не встигла побачити, відчути до кінця. По-друге, після купання в морі захворіла – майже не можу говорити, заклало вуха і скаче температура. До того ж, від постійної ходьби натерла ногу, а в Батумі взагалі забула свою куртку – тепер стоплю без верхнього одягу і ходжу повільніше черепахи.

Цікаво, що в кожній наступній машині, в якій ми їдемо в сторону України, нам зустрічаються люди абсолютно різних національностей: росіяни, грузини, туркмени, чеченці й навіть кабардино-балкарці.

До Південної Осетії ми добираємося спокійно і швидко, але доля буває непередбачуваною. Десь о другій годині ночі нас підбирають чеченці на дорогій іномарці. Із першого погляду все добре, але вже через півгодини я починаю трохи нервувати. Мало того, що вони курять кальян прямо в машині й музика гримить на максимумі, так ще й не знають дороги – ледве справляються з навігатором. Нам з Оленою доводиться постійно стежити за напрямком.

Несподівано один водій виймає з бардачка пластинку таблеток і починає розповідати про те, що таке справжній кайф. Намагаюся перевести тему в інше русло, тому кажу, що мій кайф – це подорожі. Він бере 5 таблеток, випиває, і вже через хвилину повністю відключається. Я дивлюся на знерухомлене тіло і не можу повірити своїм очам. Благально звертаюся до водія, щоб він нічого не пив.

Через деякий час водій зупиняє машину і каже, що буде спати. Ми з Оленою не випускаємо можливість і виходимо, щоб спробувати застопити когось ще. Чеченець вмикає фари, щоб нас хоч трохи було видно.

Третя година ночі. Ми півгодини стоїмо на порожній дорозі – не проїхала жодна машина. Нам не залишається нічого, як повернутися назад в машину, де вже прокинулися водій і його супутник. Щоб хоч якось згладити ситуацію, вони заїжджають в магазин і пропонують купувати за їх рахунок все, що тільки душа забажає. Але через застуду мені настільки погано, що я вже нічого не хочу – тільки додому. Тому дуже прошу ніде не затримуватися.

Чеченець наполягає на тому, щоб ми спробували наркотики. Я намагаюся говорити впевнено і жорстко. Він здається і знову відключається від нової прийнятої дози. Я випадково дивлюся на спідометр, і в один момент моє серце падає в п’яти – ми їдемо зі швидкістю 200 км/год. Із розпачем дивлюся на Олену й думаю, що вже не повернуся додому.

Раптом водій гальмує і знову говорить, що буде спати. За його словами, за той час, поки ми їхали, він два рази відключився на кілька секунд. Приголомшивши нас цими словами, водій миттєво засинає. Розумію, що з мене вистачить – беру речі й виходжу з машини.

Далі дорога була спокійною. За дві доби ми з Оленою доїжджаємо до Києва, де наші шляхи розходяться. Дивлюся в дзеркало у пошуках сивого волосся й не розумію, як я взагалі залишилася живою. Фізичне виснаження і надлишок емоцій ще довго будуть нагадувати про себе.

Але найголовніше, що я зрозуміла завдяки цій подорожі – нема нічого неможливого, якщо дуже сильно захотіти. Що б там не було, я пережила одні з кращих моментів у своєму житті, які ще довго буду зберігати в своїй пам’яті. Впевнена, що це далеко не остання моя подорож. Адже світ величезний, а наші мрії – ще більші.

Світлана МОРЕНЕЦЬ, студентка Національного університету “Острозька академія” (спеціальність “Журналістика”).

Фото з особистого архіву

, , , , , , переглядів: 1 411


На правах реклами


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *