Історія унікальної жінки, яку охрестили донькою Прометея – Лесі Українки

Щасливе
25.02.2021  10:20

Історія унікальної жінки, яку охрестили донькою Прометея – Лесі Українки

Ламаючи кригу весною в душі

         «Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі?»

Леся Українка

Співачка «досвітніх вогнів». Незламний дух української гідності. Донька Прометея з яскравим вогнем добра й людяності. Мужня воїтелька, оперезана гострим мечем правди. Терплячий Сізіф з важким каменем болю та страждань. Тендітний пролісок серед кайданів морозу та снігу.

Леся Українка. Жінка, народжена взимку, у час по-особливому нестерпних морозів, проте з весною в уже тоді загартованій душі, тепло якої вона зберегла протягом усього свого життя. Іван Франко небезпідставно називав Лесю «чи не єдиним мужчиною на всю соборну Україну», підкреслюючи її силу духу та вольовий характер, який притаманний далеко не кожному чоловікові, не кажучи уже про жінку. Невиліковна хвороба, невзаємне кохання, негласний нагляд поліції та заборона цензурою друкування її творів. Усі безнадії тьмяніли та гаснули поряд з твердим, як криця, Лесиним «Убий! Не здамся!»

Зростала Леся на Волині, у дворянській родині. Батько, будучи освіченим поміщиком, юристом, освітянином обожнював живопис та літературу, мати займалася письменницькою, перекладацькою, видавничою діяльністю, була активісткою жіночого руху в Україні. Батьки були її орієнтиром у нескінченному світі мистецтва та освіти, тож не дивно, що уже в чотирирічному віці дівчинка вміла читати, з легкістю вивчала іноземні мови, писала драматичні твори, згодом навчилася вишивати та опанувала гру на фортепіано, а у 9 років у Луцьку, біля В’їзної вежі замку Любарта, під ясеном, якого нині іменують «Лесиним», вона написала свій перший вірш «Надія».

Чому ж «Українка»? Чому не «Волинянка» чи, наприклад, «Колодяжна»? Адже юність письменниці теж безпосередньо пов’язана з цими топонімічними назвами. У дитинстві маленька Лариса мала багато прізвиськ – домашні називали її Зеєю, Лосею, Boule vagabondeа (з фр. Колобок), а їхню дружбу з братом Михайлом охрестили «Мишелосієм», утвореним з їхніх імен – Мишко та Леся. Псевдонім «Українка» Леся перейняла у свого дядька, Михайла Драгоманова, – літературознавця, публіциста, громадського діяча, котрий часто підписував свої твори «Українець». Свій свояка вгадає здалека – тож не дивно, що він, Українець, мав значний вплив на творчий розвиток та формування світогляду Українки.

Невзаємне кохання до Сергія Мержинського було для Лесі Українки глибокою прірвою, від якої віяло холодом та безнадією: «Не жаль мені, що я тебе кохаю, та в нас дороги різно розійшлись. Ні, не кажи, що зійдуться колись! Не зійдуться, мій друже, я те знаю…» Вона називала його «другом моїх ідей», проте ніколи не вживала слова «кохання» на означення їхніх стосунків. Їх об’єднувало спільне нещастя, яке отруйним плющем розросталося всередині обох молодих людей, – туберкульоз. Леся усвідомлювала, що повік не побачить блиск закоханих очей Сергія, не відчує ніжний дотик його руки на своєму плечі, проте, незважаючи на це, всіляко підтримувала його за життя і, коли стан Мержинського погіршився, вважала своїм обов’язком доглянути його на смертному одрі. Згодом вона вийшла заміж за Климента Квітку, проте нічого, окрім поваги, до нього не відчувала. «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами» – у цих рядках для Лесі навіки житиме її любов…

У хвилини відчаю Леся Українка брала тремтячими руками перо і крізь біль та сльози, що губилися у її іскристому сміху, писала: «Жити хочу! Геть думи сумні!», «Я буду крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні», «Ви чули, раз я завела жалі та голосіння, – то ж була буря весняна, а не сльота осіння.» Від неї ніколи не можна було почути скарг чи невдоволення життям, навпаки – усі її поезії наповнені радістю, оптимізмом та невичерпною жагою до життя.

В останні роки життя очі Лесі Українки змінили свій колір з темно-сірих на ясно-блакитні. Це помітила мати поетеси, Олена Пчілка. Чим зумовлені такі зміни – невідомо. Можливо, це вплив хвороби. Або ж після стількох років болю та страждань благодатна весна, яка ніколи не переставала квітнути в душі поетеси, засиніла шматочком ясного неба в стомлених, проте усміхнених очах.

Ольга Полевік

 

, , , , , переглядів: 743

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *