Куди прямуєш, мово українська?

Щасливе
18.01.2021  08:46

Куди прямуєш, мово українська?

…Мову чудову, глибинне і пружне слово, немов гостру зброю, дав нам народ. Дав цю мову і наказав пильно, свято оберігати її чистоту, збагачувати і відшліфовувати до блиску,  до гостроти разючої…

Павло Тичина

З давніх-давен мова для кожного народу була ніжним пагоном, який ранньої весни ледь-ледь виткнувся з м’якого ґрунту. Він потребував дбайливого догляду та уважного ставлення, тож ті, хто прагнув виростити дерево, милуватися його білим, схожим на морську піну, цвітом, втішатися благородним затінком розлогої крони, насолоджуватися нектаром солодких плодів, пильно оберігали тендітний пагін, затуляючи собою від палючого нещадного сонця, холодних північних вітрів, руйнівного граду; пильнували від паплюження шкідниками та обривали набридливий бур’ян, яким раз-у-раз обростав уже височенький, хоча ще не зовсім зміцнілий пагінець. Цими людьми були Нестор Літописець, Іван Вишенський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Григорій Сковорода та інші.

Минали дні, роки, століття. Мало-помалу деревце підростало, однак уже саме по собі. Нащадки минулих поколінь перестали дбати про нього, проте продовжували користуватись його вигодами: тінню, плодами та красою. Дерево почало занепадати. Гроза, що мала назву Валуєвський циркуляр, а згодом величезна буря у вигляді Емського указу ледь не вирвала його з корінням, однак воно вистояло, незважаючи на усі геть не сприятливі умови для існування. Сьогодні дерево набуло геть інакшого вигляду, ніж мало колись: коріння стало слабким, колись густа крона порідшала, з’явилися незрозумілі гілки з інших сторін світу, що хаотично приросли до стовбура, і хоча із західного боку воно зеленіло та цвіло, зі східного та південного геть всохло.

Про що це свідчить? Про мовну нестійкість? Складні випробування долі? Лещата обставин? Важко відповісти. Однак одне можна знати напевно – людська байдужість, обезцінення надбань попередників, украплення видозміненого «какая разница», небажання до змін на краще сприяли руйнації того, що протягом багатьох років трепетно плекали та леліяли Тарас Шевченко, Іван Франко, Іван Котляревський, Михайло Коцюбинський, Володимир Винниченко, Василь Симоненко, – української мови – солов’їної, калинової, державної, єднальної. Дивно, однак солов’ї давно кудись розлетілись, грона калини перетворились на густі краплі крові, що рясно покропили усе довкола, державу крають на шматки, кожен тягне собі у кишеню ласий шматочок, а єдність… Чи вона взагалі хоч була?

«Трагічна мово! Вже тобі труну не тільки вороги, а й діти власні тешуть» – не можна не погодитися зі словами Ліни Костенко. Здавалося б, патріотично-вольовий український народ, який завжди цінує традиції предків, шанує свою славетну багатовікову історію і ніколи на стане на коліна перед хижим ворогом, так легко перечепився через самого себе. Невже його збило з пантелику інтенсивне засилля іншомовних слів, що паразитично зрослося з добірними пагонами української мови? Чи можливо, липкий, немов вірус, суржик своїми покрученими пальцями поміняв місцями здоровий глузд та затьмарену свідомість українців? А може, криве дзеркало, у якому відображаються «русский мир», кремлівська політика та агресія і нав’язливе переконання, що без російської українська мова не є самодостатньою та не може повноцінно існувати? Хто зна… Кожен прикривається своєю причиною. Не може не прикриватися. Бо якби усі водночас вийшли зі своїх сховків, хіба Україна була б такою, якою є зараз?

 

 

Ольга ПОЛЕВІК.

, , , переглядів: 45

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *