Дата та місце народження: 14 грудня 1964 року, Рівне.
Освіта: вища. Навчався в Рівненській міській гімназії № 7, яку закінчив із золотою медаллю.
Вересень 1982 — серпень 1984, жовтень 1986 — серпень 1989 — студент Львівського політехнічного інституту. Закінчив Львівський політехнічний інститут (факультет електронної техніки), за фахом — інженер електронної техніки.
Листопад 1984 — жовтень 1986 — служба в Радянській армії.
Трудова діяльність:
Серпень 1989 — червень 1991 — інженер-технолог, майстер дільниці Рівненського заводу імені 60-річчя Жовтня.
Червень 1991 — липень 1994 — начальник техбюро цеху, головний конструктор заводу «Газотрон» (місто Рівне).
Липень 1994 — жовтень 1995 — заступник голови з роботи виконавчих органів з питань економічної реформи, промисловості, транспорту та зв’язку Рівненської обласної ради.
Жовтень 1995 — листопад 1996 — голова Комітету економіки Рівненської обласної державної адміністрації.
1996–2006 — перебував у лавах Соціалістичної партії України. Секретар Політради партії у 1996–1998 роках. Голова Спілки молодих соціалістів (з грудня 2003).
Листопад 1996 — вересень 1997 — начальник управління регіональної науково-технологічної політики, вересень
1997 — вересень 1998 — заступник Міністра України у справах науки і технологій.
Березень 1998 — кандидат в народні депутати України (виборчій округ № 152, Рівненська область, 2-е місце з 20 претендентів). Також кандидат в народні депутати України від виборчого блоку СПУ-СелПУ, № 58 в списку.
Вересень 1998 — квітень 1999 — помічник Прем’єр-міністра України Валерія Пустовойтенка.
Квітень 1999 — квітень 2002 — помічник-консультант народного депутата України Олександра Мороза.
З грудня 2000 року — співголова акції «Україна без Кучми». Представляв Громадянський комітет захисту Конституції на переговорах з представниками влади в лютому 2001 року.
Народний депутат України 4-го скликання з травня 2002 до березня 2005 від СПУ, № 3 в списку. Член фракції СПУ (з травня 2002). Член Комітету з питань будівництва, транспорту, житлово-комунального господарства і зв’язку (з червня 2002). Склав депутатські повноваження 3 березня 2005.
Листопад 2004 — січень 2005 — член Комітету національного порятунку. Під час Помаранчевої революції один з «польових командирів» Майдану.
Головний редактор тижневика «Грані плюс» (до лютого 2005).
Член Ради національної безпеки і оборони України (лютий 2005 — грудень 2006).
Член Антикризового центру (з червня 2005).
4 лютого 2005 — 1 грудня 2006 — міністр внутрішніх справ України в урядах Юлії Тимошенко та Юрія Єханурова.
Після призначення у лютому 2005 року міністром внутрішніх справ України призупинив своє членство в СПУ. У липні 2006 року остаточно порвав з СПУ на знак протесту проти входження соціалістів в коаліцію з комуністами та Партією регіонів. Проте, за рекомендацією Президента Ющенка, залишився керівником МВС і в складі уряду Януковича, сформованого цією коаліцію.
Квітень 2006 — обраний депутатом Київської міської ради.
Вересень — жовтень 2006 — у газеті «2000» з’явилася серія публікацій про корумпованість керівництва МВС України і зокрема Юрія Луценка. У Верховній Раді більше половини депутатів проголосували за створення спеціальної слідчої комісії, яку очолив Володимир Сівкович. 2 листопада Верховна Рада відсторонила, Луценка і позбавила його повноважень міністра внутрішніх справ. Але Луценко заявив, що продовжуватиме виконання своїх обов’язків, що «це звільнення політичне» і що «…немає правових підстав для мого звільнення».
1 грудня 2006 року парламент таки звільнив його з посади міністра. Луценко заявивши, що «не буде фактором розколу українських демократичних сил», ініціював створення громадського об’єднання «Народна самооборона».
Грудень 2006 — березень 2007 — радник Президента України.
20 березня 2007 слідчі Генпрокуратури, не надавши ордеру на обшук, провели трус у квартирі Луценка. Того ж дня генпрокурор Олександр Медведько заявив журналістам, що санкцію на обшук квартири екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка видав Печерський районний суд.
15 квітня 2007 на міжпартійному з’їзді партій «Вперед, Україно!» та Християнсько-демократичного союзу було створено передвиборчий блок політичних партій «Народна самооборона Юрія Луценка» та затверджено передвиборчий список кандидатів, в якому за 1-м номером ішов Юрій Луценко.
Наприкінці серпня 2007 року у видавництві «Фоліо» (місто Харків) вийшла книжка Андрія Кокотюхи «Юрій Луценко. Польовий командир» — своєрідна політична і людська біографія фігуранта.
19 грудня 2007 — міністр внутрішніх справ України в уряді Юлії Тимошенко. Під час перебування на посаді був неодноразово критикований опозицією, питання про його відставку піднімали в парламенті. Через конфлікт Президента Віктора Ющенка з членами депутатської групи «Народна самооборона» Юрій Луценко взяв бік Юлії Тимошенко і чув жорстку критику з боку Президента.
27 серпня 2014 року очолив президентську партію «Солідарність», яка на партійному з’їзді була перейменована у «Блок Петра Порошенка». Очолив партійний список на дострокових виборах до Верховної Ради України.
26 жовтня 2014 року обраний народним депутатом Верховної Ради України VIII скликання.
27 листопада 2014 року — Голова парламентської фракції партії «Блок Петра Порошенка». Координатор парламентської коаліції «За Європейську Україну».
3 липня 2015 року стало відомо, що Луценко написав заяву про відставку з посади голови «Блоку Петра Порошенка» у Верховній Раді. Це відбулося після низки скандалів між членами коаліції та голосування за популістський закон «Про реструктуризацію валютних кредитів» 13 липня стало остаточно відомо, що Луценко все ж таки залишиться на посаді голови БПП.
Генеральний прокурор України з 12 травня 2016.