Яскравим спогадом мого дитинства завжди було і залишається таке незбагненне, наївне відчуття польотів уві сні. Ніби зараз пам’ятаю, як малою прокидалася вранці в піднесеному настрої після тих нічних польотів над землею і знала точно, що день сьогодні вдасться.
З плином часу, дорослішаючи, ми починаємо забувати те неймовірне відчуття. Недарма ж у рекламі казали: «Літаєш – значить ростеш», якщо втратив цю здібність – отже виріс.
Саме тому, напевно, людина постійно у пошуках висоти. Одні прагнуть підкорити якусь вершину чи здійнятися на десятки метрів над землею, інші шукають висоти внутрішньої: у стосунках, вчинках і помислах, мріють про висоту в кар’єрі, досягненні цілей і планів…
Саме тому відчуття висоти таке різнопланове – побачити все з висоти пташиного польоту, щоб насолодитися величчю землі… Піднятися над буденністю, щоб навчитися цінувати кожну мить. Дивитися згори на людей і розуміти, які вони всі між собою несхожі й що між ними нема тобі подібних. Саме ти – унікальний та неповторний, абсолютно неідеальний, але одиничний. І кожен прожитий момент не повториться знову, бо і сміятися не можна однаково, і навіть відчай має свої категорії, і кохання твоє завтра або згасатиме, або ж запалає знову.
Кожна дія, бездіяльність, слово, думка, вчинок – опускають все нижче і нижче чи піднімають до неба… І марно думати, що долею все написано наперед… Перо автора в наших руках, і ми самі можемо написати історію життя, в якому частішими будуть моменти, коли перехоплює подих, коли і справді можеш сказати, що піднявся на три метри над рівнем неба…
Піднявшись вгору – зрозуміти, що після цього вже не буде так, як було.