Рівнянка Olga Rain розпочинала свою професію барбера ще у далекому 2012 році. Тоді, навіть, знайти клієнта з бородою у місті було важко. Але поступово, тренуючись на друзях брата, отримавши підтримку клієнтів, вона розпочала власну справу. Нині 24-річна дівчина має власний барбершоп Revolt Barbershop & Tattoo і навчає майстрів з інших міст мистецтву роботи барбера. Нещодавно її спіткала прикра новина – у Олі виявили онкологію. Сьогодні вона пройшла половину курсу хіміотерапії і поділилась з нами своєю історією – натхнення і сміливості.
«Найважче було в плані – а якщо воно нікому не треба?»
Після закінчення школи вирішила, що хочу навчитись перукарському мистецтву саме для того, щоб доглядати за собою і усе в цьому розуміти. Але в процесі навчання помітила, що жіноча сторона професії мені менше подобається, ніж чоловіча – з ними мені легше працювати і стрижки більше подобаються, до цього душа лежить. У результаті я отримала освіту «Візажиста, перукаря-універсала», але з жінками, по суті, я й ніколи не працювала.
Усе почалось давно – мені не сподобались умови праці в салонах, які були у місті. Тоді не було жодного барбершопу, а я хотіла працювати в чоловічому залі. Згодом я зрозуміла, що не зможу працювати на когось і мені треба якось самій викручуватись. Почалось все з маленького звичайного офісу, без води, крісла – був садовий стілець і дзеркало, яке стояло на підлозі, машинка за 300 гривень…. про щось таке я мріяла десь з 18 років. Хотілось свій заклад і саме барбершоп. З дитинства моє коло спілкування – хлопці. У мене є старший брат. І тому я, навіть, не думала про те, щоб відкрити щось інше. Спочатку я постригла одного хлопця, бо мені дуже не подобалась його стрижка. Запропонувала йому сама: «давай я зроблю тобі гарну зачіску?». Буквально за два дні до мене звернулось п’ятеро його друзів. А потім ще і ще. І так за місяць в мене було вже 50 людей. Треба було вибиратись з дому, бо скрізь було волосся. Тоді я виставляла свої роботи в мережу «Вконтакті» і люди почали приходити, дружини приводили своїх чоловіків, яким за 50. Мені стало не зручно, що приходять солідні люди, а ти їх садиш на садовий стілець. Настав момент сміливого кроку.
Найважче було в плані – а якщо воно нікому не треба? Але підтримали клієнти, близькі люди. Мама спочатку дуже переживала. Але вона в мене вірить і сказала – «я знаю, що ти все одно зробиш по-своєму». Тому якось побажала удачі. А зараз дуже пишається.
З цим закладом все було дуже швидко. Якось неочікувано я залишила своє попереднє місце роботи і просиділа два тижні вдома з питанням – що далі? Піти-то я наважилась, а от куди, не знала. Коли мене всі підтримали, то буквально за два дні знайшлось пусте приміщення. За один вечір придумалась назва і весь дизайн, якими мають бути меблі, де і що має стояти. Робили ремонт своїми силами з братом, хлопцем і друзями. І так за місяць ми зробили «Revolt».
В нас були клієнти, що чекали, коли ми відкриємось. Такого, щоб ми відкрились і в нас пусто – не було. Наші клієнти прийшли одразу. А тоді почали приходити й інші люди, що проживають у цьому районі, і ті, хто знайшов нас в Instagram.
«Коли ти чогось хочеш, то гроші завжди знайдуться…»
У більшості проблема – нема грошей або страшно. Я для себе відкрила якусь таку штуку, що коли ти чогось хочеш, то гроші завжди знайдуться. Навіть, якщо ти витрачаєш усе до останнього, то вони тобі повертаються. Тому гроші – це не аргумент, щоб не робити, щоб не діяти. Хто, як не ми? Коли, як не зараз? Поки ми молоді, треба робити.
Зараз вже є окремі школи, які вчать суто барберів. Зрозуміло, що це почалось не зараз, а було давно. І завжди були барбери, які займалися тільки чоловічими стрижками і голінням. Але у 2012-му це не було настільки популярно, не було стільки барбершопів, і, відповідно, не було стільки майстрів, які б займались саме навчанням. Тому тоді, якщо ти хотів бути барбером, десь це побачив в інтернеті, – це класно і круто, ти мав вчитися сам. Зараз вже можна поїхати на будь-які курси закордонних топових майстрів, є дуже багато міжнародних фестивалів, можна навчатись в європейських, американських академіях.
«Приходять і священники…»
Якщо говорити про саме слово «барбер» – то по суті слово нічого не вирішує. Але от майстерність від звичайного чоловічого перукаря дуже відрізняється. В барбершопах надають більший спектр послуг саме для чоловіків. Час обслуговування клієнта також відрізняється – якщо вам треба швидко, то перукарня вам підійде. Але зараз чоловіки люблять комфорт, щоб навколо них походили, зробили все якісно.
В нас багато барбершопів, майстрів не так багато. Якщо обмежувати себе в персоналі (щоб з клієнтами працювали лише чоловіки, як це було в кінці ХІХ- початку ХХ століть в США), то ти обмежуватимеш себе багато в чому. І я думаю, що робота жінок в барбершопі – це нормально, бо чоловікам подобається, коли їх обслуговують жінки, їм приємна їх компанія, і при цьому щоб потім дружина вдома не сварилась.
В кожного барбера є своє коло клієнтів, які приходять саме до нього. До мене – в більшості чоловіки віком 25-35 років. Можна прослідкувати тенденцію. У нас є майстер, до якого ходять клієнти віком 18-30 років. Але загалом клієнтів багато і різних – від студентів І курсу і чоловіків за 60. Приходять і священники. Їх не дуже багато, але вони є. Зазвичай, це представники католицької церкви. У них своє ставлення – їм потрібно охайно, гарно оформити бороду.
Мода на стиль «лісоруба» у Рівному почала активно розвиватись десь в 2014 році. Тоді стало дуже популярно носити бороди. Бо ще в 2012 році було дуже важко знайти когось з бородою, щоб на них вчитись. І я думаю, що вже скоро ця мода повинна по трохи проходити. Саме на велику бороду. Зараз тенденція на коротку щетину, більш доглянутий офісний стиль, але вже не хіпстерська борода.
Усе більше чоловіків ходять в барбершопи. Все менше чоловіки хочуть голитися вдома. І, навіть, якщо це роблять, то у них це не виходить настільки якісно як у барбера. І все одно повертаються та просять все виправити.
«Колектив зробив багато, враховуючи те, що я просто пропала на два місяці…»
Від самого початку себе налаштувала, що рак – це не кінець, це тимчасовий етап. Звичайно, десь, мабуть, була думка на секунду – продати це все, тому що треба гроші і немає часу усім займатись. Але коли ти адекватно сприймаєш і готуєшся пройти цей етап швидко, з максимальною користю для себе, то розумієш, що потім тобі доведеться повертатись у реальне життя, працювати, щось робити. І це важко, коли тобі немає куди повернутись. Я спілкуюсь з багатьма людьми, які в такій самій ситуації і свого часу відмовились від роботи, бо вони працювали десь, наприклад, у державній установі, то їм немає вже можливості повернутись туди і люди не знають чим себе зайняти. І це заганяє в ще більшу депресію, ніж було до цього.
Колектив підтримує, як і підтримував. Багато хто з клієнтів відгукнулись, які змогли розголосити мою історію і допомогли зібрати гроші. Персонал, колектив зробив багато, враховуючи те, що я просто пропала на два місяці, але все працює, все добре. На даний момент я ще проходжу хіміотерапію, зараз її екватор. Гроші не збираємо. Спочатку я не розуміла, що мене чекало. Зараз намагаюсь сама працювати, запускати нові проекти, самій трохи вкладатись.
Змінилось багато. Просто розуміння того, що все швидко може закінчитись, дає тобі багато мотивації якось по-іншому оцінювати кожен день і по-іншому його проживати.
Більше акцентуюсь на своєму моральному, душевному стані, внутрішньому комфорті. Робити те, що хочеться. Хочеться спати – лягай спати. Хочеться прогулятись – погуляй. Хочеться на роботу – сиди там дві доби. Стараюсь максимально бути задоволеною тим, як проводжу свій час. Роботу в барбершопі продовжуватиму, але в спокійнішому ритмі, ніж раніше. Не з ранку і до ночі без вихідних. Зараз більшість моїх клієнтів перейшли до інших майстрів, кілька все ж залишила і приходжу до них, бо це найпозитивніші емоції, які мене надихають.
Не можу тепер проходити повз схожі ситуації, історії. Є декілька варіантів, ідей, щоб організувати підтримку молодих онкохворих у Рівному. Бо у нас немає такого проекту, є в Києві та Одесі. У нас є проекти, спрямовані на підтримку лиш онкохворих дітей. Тому хочу спрямувати свої сили в це русло. Надавати моральну підтримку, бо я розумію, що багато людей не можуть сприймати рак, так як я це сприйняла і не так вони проживають цей період. Тому мені здається, що якщо в мене є можливість когось підтримати і надихнути, то я маю це зробити.
«Треба думати лише про те, що тобі потрібно розвиватись і рости…»
Найбільше надихають люди – колектив, клієнти, конкуренти. У нас все крутиться навколо людей і взаємовідносин. Наприклад, якщо люди не хочуть працювати, або клієнти не вдячні за твою роботу, то і натхнення ніякого немає. А коли ти бачиш, що твоя робота дарує радість, і колеги твої підхоплюють твою ініціативу – це надихає.
Над атмосферою працює кожен, тому що клієнта спочатку зустрічає адміністратор. Вона має посміхнутись, запропонувати чай, каву чи віскі. Далі клієнт переходить до барбера, який має правильно відчути комфорт людини – дехто любить поговорити, дехто помовчати, комусь потрібен масаж голови, а хтось навпаки цього не любить, комусь важливо, щоб його за 20 хв постригли, а хтось любить 1,5 години посидіти. Тут важливо, щоб сам майстер зловив цю хвилю і тоді це все працює, і клієнт залишається задоволеним.
Конкуренція на даний момент у Рівному є, але ми, в принципі, всі дружимо між собою, всі розвиваємось. Думаю, що клієнтів вистачить на всіх, головне – працювати над собою, своїм розвитком і менше думати над тим, що ти з кимось конкуруєш. Треба думати лише про те, що тобі потрібно розвиватись і рости.
Інтерв’ю взяте у рамках «Думай руками» – проєкту ГО Платформа взаємодій «Простір» при партнерстві з UA: РІВНЕ – Суспільне мовлення. Це 10 історій локальних брендів, де одного разу мрія стала реальністю, де людина вийшла за рамки звичного аби створити дещо надзвичайне. У кожного свій шлях, він неповторний, сповнений пригод, втоми, ідей та пошуків. А яким буде твій?
Думай руками та реєструйся на Форум креативних індустрій (21 вересня)! З питань акредитації та інтерв’ю зі спікерами звертайтеся за телефоном 096 804 56 35 (Ірина)