Вчора стало відомо про те, що на 89-тому році не стало головного лікаря санаторію, Заслуженого лікаря України, Лауреата Державної премії України Миколи Сивого. Ця новина сколихнула серця багатьох. Катерина Кармацька навіть присвятила вірш Миколі Юрійовичу.
Тепер я знаю вічності початок
живе в мені, допоки я живу.
Допоки музиці навкруг звучати,
і срібним росам падать на траву.
Я вірю в професійність і в людину.
У працелюбність. Бо життя – це мить.
Не марнувати прагну ні хвилини
Добро б примножувати і творить!
Живу відверто. Крізь усі турботи
мені не втратить з доброти й гроша.
Бо, як два пульси, дві мої роботи :
душа і люди. Люди і душа.
Душа – то крапля…, й хвилі океанні,
що ладні світ любов”ю затопить.
У людях… Я ж всесильний! …й безталанний.
Пізнання їх підносить і …болить.
А п”ять доріг ? Усі мої дороги
сплелись в єдине джерело буття!
Де всі старання, радості й тривоги
в ім”я людини! Для її життя!
Я день за днем..Чи в літній, чи в зимовий
Приходжу до “Калини” на поріг.
Де від людей звучить подяки слово
немов благословенний оберіг.
І тануть всі льоди від негараздів.
Розвіюються клопоти й жалі.
Все, що роблю – і є найбільшим щастям
на рідній з діда – прадіда землі!
Монолог Миколи Юрійовича Сивого завіршувала
Катерина Кармацька.