Перша регіональна літературна школа «Любити+писати» у Рівному об’єднала молодь, що захоплюється літературою. Це курс про любов до того, що ти пишеш, і про письмо, яке ти любиш. Це про молодих письменників і про тих, хто вже пройшов той шлях, який на тебе лише чекає. Це про наступність поколінь. Це курс про таких самих закоханих у літературу, як ти сам, і про досвід, яким з тобою діляться. Це про почуття, які ти вкладаєш у свою роботу, і про слова, які ти залишаєш на папері. Це курс про те, як навчитися говорити: поетично, прозово, через символи і образи. Це курс про те, що неважливо, в якому куточку України чи світу ти знаходишся: в української культури немає меж і рамок. Єдине, що потрібно – це любити писати, а все інше прийде із досвідом.
Учасниками курсу стала молодь із різних куточків України: з Рівного та області, Києва, Львова, Сум та з-за кордону.
Сьогодні знайомимо Вас з молодим письменником з галицької провінції, що переїхав до Львова і пробує свої перші кроки у цьому ремеслі.
Чіткого жанру ще не маю, оскільки моя муза веде мене куди подалі – від соціальної фантастики до магічного реалізму. Все в ім’я задоволення творчого потягу. Живу по принципу “Радій тому дню, який ти маєш, бо ніколи не дізнаєшся, яким буде наступний”. Він може принести як радість, так і тугу.
Денис «Дизьо» ІВАНИШИН
Ранок вихідного дня прийшов у квартиру Яна. Крізь важкі фіранки пробивалися сонячні промені і лягали на всі речі, аби спочити з дороги, на той гармидер, що панував довкола. На всіх кріслах, дивані, а де-не-де і підлозі, лежав одяг різного ступеню чистоти. Не хвалився охайністю і робочий стіл Яна, де навколо друкарської машинки лежали листки паперу, брудні чашки, та недоїдки печива.
Власника квартири та гармидеру останній зовсім не хвилював. Він все ще спав на своєму ліжку, розкинувши руки-ноги, і ледве сопів. Йому нічого не снилося – міцний сон тримав у власному полоні незнання і не відпускав юнака назустріч новому дню.
Нарешті промінчики почали лягати на лице Янові, від чого він почав активно кліпати і корчити незадоволену гримасу.
– Треба було зашторити все вікно, – Ян потягнувся на ліжку та втупився поглядом у маленьку шпарину поміж штор та вікном, крізь яку промені здійснили успішний десант прямо в очі хлопцеві.
Він почухав скуйовджене каштанове волосся, ще раз потягнувся аж до хрусту у лопатках, взув потерті сині тапочки, та почовгав у ванну приводити себе у порядок. Надворі двадцятий даріум 4864 року нашої ери, розквіт весни. Надворі дерева буянили і розсипали, як недбалі діти, пелюстки свого цвіту. Це й недивно для вулиці Керсстраад, котра кожної весни радує жителів красою пробудження природи.
Яна Оорта, що в даний момент чистив зуби, не дуже цікавило, що коїться надворі. Його думки нічим не були зайняті. Він відчував себе у цей момент роботом, що виконує базову програму дня – прокинутися, вмитися, поїсти, розімнутися, а далі вже почати діяти як людина розумна. Нічого не віщувало чогось, що змінить такий порядок дня, ще й у вихідний день для Яна. Можна відпочити від нудної бюрократичної роботи вчителя і поробити щось для себе.
Виконавши базову програму вмивання тіла та годування його яєшнею, Ян сів з новою чашкою гербати за свій письмовий стіл. Тутешній безлад його не турбував ніскілечки. Єдиним відкриттям для нього було, те, скільки старих чашок з недопитими напоями тут стояло.
– Потім заберу, – поставивши нову чашку на рукопис незакінченого оповідання «Нова старість», він відкрив шухляду столу і витягнув звідти пачку сигарет. Він знав, що небезпечно курити біля великої кількості паперу, який може спалахнути від одного неправильного руху, але цей факт також не обходив хлопця. У вихідні можна побути ким завгодно, казав він своїм друзям, в тому числі і в справах безпеки чи чистоти. Вихідні для Яна, чесно кажучи, мали величезне значення. Це дні, коли він кардинально міняв, на його думку, правила поведінки. Це не пояснює те, чому вже у будні дні у квартирі був безлад, але хлопця це зовсім не хвилювало.
Тримаючи у губах сигарету «Воорст тот Воорст», він вставив у друкарську машинку чистий листок. Надія на те, що ця дія дасть стимул для написання чогось прекрасного не справдилася. Ян тягнув тягу за тягою, струшував попіл у наперед підготовленій попільничці у шухляді, сьорбав гербату, але листок як був чистий, таким і залишався.
– Трясця, так можна і цілий день згаяти, – Ян допив свою гербату і пішов шукати якусь одежу, щоб не сидіти в одних трусах перед машинкою. Тільки вдягши коричневі вельветові штани, він почув різкий дзвінок.
Оорт розвернувся до джерела дзвінка – сірого телефона, що стояв на окремій тумбочці трохи віддаль робочого стола. Він разом з старою телефонною книгою «Оранжевая 4862» виглядали як відкинуті від паперової зграї.
Ян швидко побіг до телефона та підняв слухавку. В інші дні він б не поспішав так до апарата, але сам факт того, що зранку у вихідний день хтось хоче йому щось повідомити, виявився переконливим для бігу. Він підняв худою рукою слухавку, пролунав гучний дзенькіт телефона.
– Алло, чи я говорю з паном Яном Гендриком Оортом?, – з слухавки пролунав старий, але високий голос. В Яна було відчуття, що він говорить з оратором, який вимуштрував свою манеру говорити.
– Так, вірно, юнак відповів.
– До вас дзвонить Ернст Юліус Епік, працівник Відомства Міжнародних Справ Сполученої Республіки Оранжевая…
Дипломат? Дзвонить до мене? У ранкову годину вихідного? Що коїться?,– Ян у думках крутив різноманітні теорії, чому така особа дзвонить саме до нього. Йому аж стало соромно, що він приймає дзвінок від непересічної особи голим до пояса.
… і я турбую вас щодо делікатної справи… Вона стосується моєї доньки, Шарон.
Пан Епік тяжко зітхнув, що тільки сильніше посіяло зерна сумнівів в Янові. Спочатку дипломат говорив чітким голосом, але зараз відчувається, що він знервований і не може стримати свої емоції. Юнак почав губитися, тому що за декілька секунд уявлення про співрозмовника зламалося. Все таке неясне і незрозуміле…
– Чим я можу Вам допомогти?, – зібравши всю волю у себе, відповів Ян.
– Еее, ви недавно почали спілкуватися з моєї донькою, листуванням, вірно?
Ян різко повернув голову до свого письмового столу. Так, він п’ять місяців тому почав спілкуватися листами з однієї дівчиною з провінції. Ба більше, він вже не може дочекатися листа від неї, де вона знову буде щебетати, як в неї справи та як вона його любить…
– Я не до кінця розумію, пане, як я можу вам допомо…
– Вона себе кличе Комета чи не так?, – по ту сторону слухавки відчулося легке роздратування від пана Епіка.
Ян застиг на місці і лише вирячив очі на телефон. Звідки він це знає? Хто йому це сказав – вона чи хтось інший знайомий? Так, він переписувався з Кометою, яка ніколи не розкривала інших імен. Вона призналася, що вона зветься Комета Галлей, але аж ніяк не Шарон Епік. А цей старий ще й таке знає, хоча вона клялася у листах, що вона не має батьків і є сиротою… Хто тут бреше, кому тут вірити.
– Т-так, вірно, – вичавив з себе Ян відповідь.
– Отже, ми говоримо про одну і ту саму особу. Моя донька – це Шарон Епік, яка спілкувалася з вами під псевдонімом Комета Галлей…
Пан Епік раптово заткнувся. Ян відчував, що він прагне ще щось сказати, але щось його стримувало.
– Нам варто серйозно поговорити, пане Оорте, щодо моєї доньки. Це дуже важливо для Вас, я впевнений…
– То кажіть, що сталося?, – Ян не стримався і перебив пана.
-… Я вважаю, що такий тип інформації не передають по телефону. Я боюся, що ви можете не повірити мені та в мої слова… Нам варто зустрітися сьогодні для обговорення. Якраз сьогодні я прибув у Дрікрайзе, спеціально для цього. Пропоную зустрітися сьогодні о 19 годині, біля Університетського парку у центрі міста, навпроти пам’ятника Свободи.
Ян не знав що робити. Важлива розмова, вживу, ще й десь у парку, з невідомим чоловіком, що вже встиг шокувати.
– Я не знаю, чи можу вам вірити. Зрозумійте мене – ви подзвонили цього ранку і відразу почали казати факти, які кинули мене у шок… Я не знаю, чи можна вам вірити, – відповів Ян.
– Я вас розумію, пане Оорте. На вашому місці, я б відчував ідентичні почуття. Але я вважаю, що ви маєте повірити мені і не жити надалі у брехні. До зустрічі, пане Оорте, о 19 годині.
З слухавки почали лунати гудки. Ян швидко поклав її, ледь не кинув, наче розпечену. Голова почала боліти від сумнівів та розгубленості. Відчуття були, наче Ян ішов по туману. Що робити надалі – або їхати до пам’ятника, або проігнорувати і жити так, як раніше, та час від часу відганяти набридливі і суперечливі думки про цього пана Епіка.
Швидше від переляку, ніж від свідомої дії, Ян схопив першу білу сорочку, що лежала на підлозі неподалік, вдягнув на себе, і вибіг з квартири по вузькому коридорі до ліфта. Він перебирав зчеплені пальці і поглядом дірявив двері ліфта, які ненавмисно потрапили під гарячі очі розгубленого Яна. На щастя, ліфти у цьому будинку рухалися швидко і юнак потрапив на перший поверх без втрати дорогоцінного часу.