Олексій Петров з перших днів на фронті. Він один з мужніх захисників, які боронять земля від ворога. Саме він написав щемливий текст про війну і про те, чи йти на війну страшно.
Мобілізація! Повістка! Військомат!… Від цих слів у багатьох ноги підкошуються. Темнішає в очах. Шалено підвищується тиск. Розумію. А тому давайте ще раз поговоримо за цю мобілізацію, військомати, армію, країну, власне майбутнье і таке інше. Одразу попереджаю, що я нікого і ні до чого не примушую. Кожен, як то кажуть, «кузнец своего щастя».
Отже.
Чи страшно йти на війну?Страшно!… При чому так страшно, що аж в шлунку стає боляче. Таке враження, що він зав‘язується на міцний вузол. Дихати важко. Але тут можна спитати себе, «А чи є щось страшніше за це»? Так! Є… Побачити біля свого будинку, огидну, гнилозубу харю «асвабадителя». Почути, «еб@ть тут красиво». І зрозуміти, що в цю хвилину ти вже нічого не можеш вдіяти. Твоя родина, дружина, діти, квартира, кіт, собака… все в його владі! Гейм овер! Ось це страшніш за все!
Але ж на війні можуть вбити!Можуть! А можуть і не вбити. Кому написано на роду загинути від спеки в пустелі, той не втопиться в річці. До речі, загинути можна і знаходячись далеко від війни. Прикладів тому зараз безліч. І навіщо себе одразу так налаштовувати? Ви дорослий чоловік. Здоровий. Тренований. Зі спортзалу не вилазили роками. В руках зброя. Поруч побратими. Є шанс щось довести в цьому житті, як собі так і до речі окупантам. Вам по хендехоху на політику, депутатів, президентів, тощо. Ви взагалі по за політикою. Але приходити на вашу землю, у ваш будинок зі зброєю, ви нікому не дозволите. Чи дозволите?
«Я айтішник, який з мене солдат!»Ну по-перше, усіх військових айтишніків, яких я знаю, вони вже офіцери. На вигляд, це суцільні ботани. Ну знаєте, такі, що при слові «муха», втрачають свідомість. Але… Любой адекватний командир, за них тримається, що є сили! Бо ці «ботани» звикли думати трохи інакше. По-друге. Хто з побратимів та посестер мене зараз читає, не даси збрехати. Людина, яка вміє працювати з… паперами, стає на вагу золота. Так, так! Звичайнісінькій діловод! Вони беруть до рук зброю, лише на стрільбах. Їх зброя, ноутбук! І бля купа паперів. Гори. Еверести. Я не можу працювати з такими об’ємами документів. Навіть не пропонуйте. Починаю матюкатись та стріляти в стелю. (Про стріляти, це був жарт). А є люди, які в цій стихії, як риба у воді. Сама всрата посада в батальйоні – начальник стройової частини. За усі гроші світу не погоджують помінятись місцями. Бо ну його нах! А є ще посади кухарів. Механіків. Бухгалтерів. Юристів та психологів. І це теж комусь треба робити. Не має у війську НЕНУЖНИХ посад. Якщо хтось на почистить кортоплю, то не зварять борщ і не нагодують розвідників які повернулись з бойового виходу. Далі продовжувати?
Це не моя війна!Гарна відмазка. Я би даже сказав, чудова! А ви тоді впевнені, що ця країна ваша? А життя, точно ваше? Що потім скажете онукам? Дід зассал, коли сотні тисяч чоловіків і… жіііінок, не зассали! Вони узяли до рук зброю і СПРОБУВАЛИ хоч щось змінити в цьому житті. Спробували захистити свій дім, свою родину від вбивць із-за поребріка. А що робив ти в цей час? Мені відповідати ні треба. Не цікаво… Онукам будете відповідати. І дзеркалу!
Впораються без мене!Ні! Не впораються… А якщо і впораються, то це буде на годину довше, ніж з тобою.
p.s. У мене все! Фото просто так! Декілька днів тому спіймав себе на думці, якщо Бог врятує і я доживу до нашої перемоги, напевне поїду з країни. Це якщо звичайно, ми, як нація, знов почнемо танцювати по політичних граблях. Головне повністю виконати свій обов’язок громадянина. Щоби потім можна було спокійно дивиться в очі матусі, дружині, дитині… онукам. І не бігати від зустрічі із дзеркалом!