Страшна війна вже третій рік триває на території нашої рідної землі, несучи руйнування, біль та страждання українському народові. Ще з весни 2022 року мотопіхотний батальйон 10 окремої гірсько-штурмової бригади, славнозвісні «ЕДЕЛЬВЕЙСИ» тримають потужну лінію оборони на Донецькому напрямку. За цей час мотопіхотний батальйон провів багато вдалих боїв, відбив безліч ворожих штурмів. Було багато втрат, але не зважаючи на все, мужні воїни мотопіхотного батальйону тримають стрій!
У цій статті мова піде про одного військовослужбовця, який пройшов складний шлях війни, отримав важке поранення, пережив ампутацію, але не втратив віри в нашу перемогу!
Віталій Сидорук народився 7 березня 1978 в мальовничому селі Липляни Ківерцівський району Волинської області, там виріс і закінчив школу. З дитинства був творчою особистістю: любив малювати. В 1995 році закінчив СПТУ №9 у місті Луцьк , та отримав спеціальність слюсара. Одружився, та разом з дружиною Марією виховують трьох діточок. Саме любов дружини, її молитви і віра в коханого дали Віталію сили повернутися додому живим.
Віталій був мобілізований 23 квітня 2024 року та відразу прийшов на службу в мотопіхотний батальйон. Перша позиція, на яку зайшов Сидорук позивний СИДОР – «МАСЯНЯ». А далі «ТАЙФУН» – важка позиція,на яку було майже неможливо зайти, але він це зробив.
– На «ТАЙФУНІ» нас було двоє (розповідає Віталій), я і мій побратим Віктор Янішевський, позивний ЗЕВС. Там ми вперше побачилися і познайомилися. Завдання було в спостереженні і правильних своєчасних доповідях, так як позиція знаходиться на самому передньому краї. Напарник виявився цікавим та веселим співрозмовником, так і розпочалося наше спільне чергування. Дні тягнулися довго, з часом ми вже звикли до ворожих обстрілів, постійних вибухів та звуків дронів. Так як логістика була неможлива, провізію та все необхідне для несення служби нам доставляли дронами. Стояла страшна спека і бувало так, що під час скиду провізії пляшка могла пошкодитися і ми залишалися без води.
-День за днем я все сильніше сумував за домом, коханою дружиною та дітками ( з сумом у очах каже Віталій ) – думав чи зможу побачити їх знову. Так хотілося почути їх голоси, але зв’язку не було. Час від часу здавалося що ми там застрягли назавжди… Час минав, і щоб відволіктися від сумних думок я почав робити скульптури з глини прямо в бліндажі. Згадав своє дитинство, як я любив малювати…
Дружина Віталія, Марія розповіла як не переставала вірити у повернення коханого чоловіка і чекати його. Не зважаючи на різні розмови знайомих що говорили якщо чоловік так довго не виходить на зв’язок, то його вже немає в живих. Марія молила Бога про повернення свого героя.
СИДОР розумів, що разом з тим як проходить час ослаблюється і його організм. Адже за 150 діб м’язи почали атрофуватися від того що він мало рухається, а іншої можливості немає. І от настав день коли йому з побратимом сказали що буде заміна.
– Я сильно переживав як ми будемо виходити, адже найважче – це дорога, постійні обстріли, дрони-камікадзе переслідують на кожному кроці, а організм ослаблений (розповідає Віталій) – так звана «дорога смерті». І ось прозвучала команда на вихід… Цю дорогу я не забуду ніколи! Здавалося що ми не вийдемо, звуки дронів супроводжували нас скрізь. Раптом вибух, я відчув біль у ногах і зрозумів – я поранений і йти вже не можу. Здавалося ще зовсім трошки, а я не можу рухатись. ЗЕВС швидко надав мені допомогу наклавши турнікет. В цей момент я сказав побратиму – далі іди сам, бо ще загинеш через мене. На що він мені відповів : ми стільки часу були разом, ти думаєш що я зараз тебе покину? І не залишив ( продовжує розповідати Віталій ) Коли Вітя дотягнув мене до точки евакуації, я вже мало не втрачав свідомість. Дивився на нього і розумів що за цей час ми стали не просто випадковими знайомими, а справжніми побратимами.
– Прийшовши до тями в шпиталі побачив біля себе кохану дружину. Аж повірити не міг що все минуло, я вибрався з того пекла.
Розповідав це нам Віталій лежачи на лікарняному ліжку з ампутованою ногою. А ще сказав, що не дивлячись ні на що, якби повернути час назад він зробив би те саме. Бо війна не лише для хлопців у окопах, це спільна біда для всієї України з якою треба боротися. І втікати немає сенсу, краще об’єднатися і спільними зусиллями побороти ворога! І дивлячись на цього усміхненого позитивного чоловіка і його заплакану від радості, що дочекалася, дружину – розумію завдяки нашим ГЕРОЯМ перемога за нами!