Ми вступили у Страсну седмицю — тиждень, який стоїть у самому центрі людської історії. Це не просто кілька особливих днів у церковному календарі. Це час, коли Євангеліє перестає бути текстом, а стає подією. Це момент, коли мовчить Слово — і говорить Любов. Коли молитва — подих серця. І саме сьогодні, у Великий понеділок, Христос робить перший крок. Крок у темряву. Крок назустріч зраді, болю, несправедливості — щоби вивести нас до світла.
Церква сьогодні ставить перед нами два образи. Перший — Йосип, син Якова. Юнак, зраджений не чужими, а своїми. Тими, хто мав би захищати, підтримувати, любити. Але натомість рідні брати кинули його в яму, продали в рабство, забрали свободу. Та не знищили його душу. Бо Йосип терпів мовчки. Він не проклинав. Не вимагав помсти. І саме через його вірність Бог врятував народ. Йосип — це прообраз Христа. Того, Хто прийшов до Своїх, і Свої Його не прийняли. Але навіть у темряві зради — Він залишився вірним. І приніс спасіння всьому світові.
Другий образ — смоковниця. Зовні красива: зелена, міцна, жива. Але без плоду. Христос голодний. Він підходить до дерева, шукає — і не знаходить. І ця порожнеча стає судом. Бо проблема не в тому, що дерево слабке. А в тому, що воно мало вигляд життя — але не дало життя. Це про нас. Про ту душу, яка знає молитви, говорить про Бога, носить хрестик — але не має в собі любові. Це про християнство, що стало звичкою. Про форму, що втратила серце. Про віру, яка не дає плоду.
У час війни ці образи особливо промовисті. Бо сьогодні ми як Йосип — зраджені, вкинуті в темряву, часто покинуті. І водночас ми — серед смоковниць: багато зовнішнього блиску, політичних гасел, релігійної риторики — але мало справжнього плоду. Але Христос і сьогодні іде цим шляхом. Не уникає болю. Він входить у наші розбиті міста, у зруйновані домівки, в лікарні, в серця, що плачуть. Не як Спостерігач. А як Той, Хто страждає разом із нами.
Тому Великий понеділок — це не просто згадка. Це запрошення. Запрошення зупинитися. Мовчати. Не з відчаю — а з благоговіння. І сказати: «Господи, не дозволь мені бути лише зовнішністю. Очисти мене від порожнечі. Дай мені плід. Зроби моє серце вірним, як у Йосипа. І глибоким — як у Тебе».
Бо цей понеділок — ще не Голгофа. Але вже не просте життя. Це перехід. Це поріг, через який ми можемо увійти в глибину. Якщо не відступимо. Якщо залишимось. Якщо — віримо.
За інформацією Рівненської єпархії ПЦУ