Ми зібрали ДОСЬЄ на відомих жителів області, а також на тих людей, які своїми справами торкнулися Рівного та нашого краю. Чиновники, поліція, працівники культури, політики, медики – який їх життєвий та трудовий шлях, звідки ростуть їх корені, та яким чином вони будували кар’єру? Вашу цікавість задовольнить рубрика ДОСЬЄ на РІВНЯНАХ.
Сьогодні ми пропонуємо вам познайомитись з керівником патрульної поліції міста Рівне, колишнім бійцем батальйону “Азов”, майданівцем – Сергієм Мерчуком.
Коли вирішив служити у новій правоохоронній структурі, відразу спитав, чи дозволять мені залишити не уставну зачіску, бо вона для мене важлива, має велике значення. І керівник патрульної поліції України, десантник Євген Жуков, позивний Маршал, який сам воював на Донбасі, сказав мені: “Ти козак, це правильно”. Чуб мені вибрили після першого бойового виїзду в складі батальйону “Азов”ще у 2014 році. Я його не збрив навіть перед страхом попасти в полон. І це поважають мої керівники.
В Київ я приїхав в грудні. Було досить спокійно. Тому я поїхав додому. А 20 січня мітингувальники пішли на Грушевського і заблокували її. Тоді було багато поранених, спалені автобуси, і я зрозумів, що настав час. Ми зібралися з хлопцями і примчали до Києва.
29 січня на нас пішли “свободівці” – вони чомусь вирішили звільнити Мінагрополітики, де ми жили. Ми спочатку подумали, що це штурм тітушок. Вхід вони заблокували однією сотнею, а на штурм пішли іншою. Ми вибрали тактику спартанців і погнали їх донизу. У будівлі сходові майданчики тісні. Там ми били нападників то вогнегасниками, то водичкою поливали, то столами. В результаті ми звільнили всі поверхи. Коли були на шостому, мені в груди влучили з травматичного пістолету. Хтось із “свободівців” вистрілив впритул. Я впав. На якийсь час навіть втратив свідомість, прийшов до тями і побачив, що у мене кров тече. Ярості стало ще більше.
…О 8 години ранку 20-го лютого ми пішли пити чай у Мальтійську службу, де завжди його пили. Він був там самий смачний, з імберем. Підійшли туди і побачили, що барикади впали, а люди побігли вперед. Інтуїтивно розуміли, що силовиків треба прибирати з пагорбів. Тому також побігли туди. Коли ми піднімалися по сходам зліва від Жовтневого палаца, біля мене впали троє… З них я знав одного – Васю Мойсея з Луцька. Куля прилетіла йому в груди. На собі я потягнув його до лікарів. Почув його останні слова…
Наша сотня зазнала найбільших втрат під час розстрілу Майдану: шестеро загиблих, 11 важкопоранених…
В “Азов” ми прийшли в середині червня місяця 2014 року. Команда була різношерстна – від 18-ти річних пацанів до старших мужиків, старих УНСОвців, яким було по 50 років.
Три тижні тренувань і – перші умовно бойові виїзди. Відразу потрапили в Сєдово на останню косу, де обстріляли погранців і одного вбили. Ми чекали, видурювали ворога на себе, але нічого з того не вийшло. Посиділи чотири дні і знялися звідти.
Потім почалися виїзди в саме пекло. Перед очима стоїть карта того часу, яка весь час звужувалася. Ми наче хавали, їли територію. Уже уявляли: Донецьк взяли в кільце, Луганськ і тоді можемо витіснити бойовиків… Тоді ж ще був кордон с росією. Але відбувся переламний страшний момент – Іловайськ. Я пригадую, як ми їхали туди на бойовий виїзд, заряджені, мотивовані, і не доїхали. Можливо, це було правильне рішення керівництва. Повернулися на базу вже після Старобєшево, зачистки Мар’їнки. Тоді нас вперше обстріляли з “Ураганів”… Після того нас відправили на блокпост за Маріуполем.
5 вересня відбувся перший Мінськ. Почалося дурне тупцювання на блокпостах. Одному, другому…
На той час вже забрали мого рідного брата в 24-ту механізовану бригаду. Вдома був складний період. І почався перехід “Азова” в батальйон спеціального призначення Національної гвардії при МВС. Я прийняв рішення повернутися додому, не хотів іти у Нацгвардію.
Рік після того, як я повернувся зі сходу, займався громадською діяльністю. Навіть балотувався в органи місцевої влади. Слава Богу, не пройшов. Бо це бруд, в якому не хотілося б копирсатися. А ще… Я весь час встрявав у якісь бійки на вулицях рідного міста. Мене бісило, що бухий сідає за руль, що малолєткі чудять, паралельно вів наркетів. І саме тому, що хотів навести порядок у місті, я став поліцейським. Хотілося перевірити себе, дізнатися, чи насправді підрозділ патрульної поліції буде чесним, як про нього розказують. Але коли мене готували в Сокиричах, старі працівники казали: ти депутатів, суддів, не дай Бог, не зупиняй. Чого ж? – дивувався я. Таких порадників я недолюблював. Вони мене також. Але коли до нас прийшов адекватний козак з Києва, ми почали нормально працювати. Це був Цюцюра Антон Іванович. Він зараз керівник патрульної поліції в Кропивницькому. Я працював і нормально себе показав. Мене відправили в Київ командиром 10-ї роти у Шевченківський район. Там я також себе зарекомендував добре. І мені запропонували стати керівником патрульної поліції у Рівному. Як? Що робити? Я трохи розгубився. Розберешся, – сказали мені. На той момент мені було 24 роки.
21 березня у мене день народження. А 20-го по вікнам мого кабінету вистрілили з “Мухи”, але не влучили, потрапили у гараж. На кинутому тубусі були написи “Мусара” і “За Сашка Білого”… Явно бажали відвернути увагу. Але мало хто знає, що я раніше був знайомим з тим самим Сашком Білим. Я людина, яка прийшла в поліцію з правих двіжух. І мені відразу було зрозуміло, що цей постріл – для відволікання. Але залякати мене важко після того, що я бачив на Майдані і на фронті.
Я добре розумію, що на мене, як на молодого керівника, дивляться під мікроскопом. Якщо я влізу в якусь дурну тему, про це відразу всі дізнаються. Кум-сват-брат розкажуть. І у мене немає такої мети. Якщо я чую взагалі про якісь можливості, я відразу згадую своїх загиблих друзів: Василя Мойсея, Сашка Капіноса, Сергія Байдовського, Сашка Храпаченка, Вандала, Бізона, Тихого… Невже їх загибель була даремна? Також мені важливо, що про мене будуть думати мої друзі, з якими я пройшов Майдан та війну: Володя Пастушок, позивний Пісня, Павло Данильчук, позивний Вій, Олександр Гуч, позивний Пегас, Степан Стецькович, позивний Стрілець, Вадим Крикун, позивний Янкі…
Photo by Roman Nikolayev
Віолетта Кіртока