Старший технік 5-ї стрілецької роти 2-го батальйону 104-ї бригади «Горинь» Руслан має позивний «Кіт» — друге ім’я, яке супроводжує його ще зі строкової служби.
Він з усмішкою пояснює:
«Приклеївся через мій характер — люблю тепло, та вмію виживати в будь-яких умовах. З початком повномасштабної війни псевдо стало як основне ім’я, яке звучить у повсякденному житті, зверненнях, наказах».
Повернення у військо після першого вибуху
До 24 лютого Руслан працював підприємцем і водієм. Та перший удар по Україні застав його вдома:
«Звук першої ракети став для мене тим моментом, після якого уже знав: час збирати сумку і йти туди, де потрібен».
За плечима військового — строкова служба та бойовий досвід у зоні АТО 2014–2015 років. Тоді він воював на Донеччині, зокрема на напрямку Опитного, був командиром БМП. З початком повномасштабного вторгнення він знову повернувся у стрій — уже в складі 104-ї бригади, де став техніком роти.
Технік, чия робота — на передовій
Його позиція далеко не тилова. Кожен справний автомобіль у підрозділі означає виконане завдання та врятовані життя.
Основний обов’язок Руслана — підтримувати технічний та бойовий стан машин. У сучасній війні, де замість бронетехніки часто працюють пікапи, завдання техніка змінюється: довести машину до позиції, забезпечити роботу — і повернути її назад. Бо інколи від цих коліс і моторів залежить, чи зможуть бійці вийти живими.
Найважчі рішення та болючі втрати
Одним із найскладніших моментів служби Руслан називає вихід із Донеччини:
«Це був період, коли треба було вивезти людей на ротацію, і багато що залежало навіть не від сили чи бажання, а від погоди: сніг, туман, дощ — усе могло вирішити, чи буде шанс пройти непоміченими і встигнути».
Та найболючіше — втрати побратимів:
«Це побратими, з якими починав ще з 2022 року, люди, до яких звикаєш як до рідних. І найважче, що мені довелося пережити — забирати своїх… Після такого багато не потрібно пояснювати — інколи саме мовчання каже більше за будь-які деталі».
Війна змінилася. Головна загроза — у повітрі
Порівнюючи бойові дії 2014–2015 років з теперішніми, Руслан говорить відверто:
«Найгірше, що з’явилося й стало масовим — це дрони, FPV і мавіки. Тоді головним страхом були артобстріли, а зараз небо стало окремим фронтом, який не пробачає помилок і не дає розслабитися ні на хвилину».
Опора — родина
Вдома на нього чекає дружина Таня та дві доньки — Аня і Уляна. Руслан телефонує їм щовечора:
«Діти ростуть без батька вже п’ять років, і це болить не менше, ніж будь-яка втома на службі. Саме сім’я — його головна опора і причина залишатися тут».
Мотивація без пафосу
Про свою мотивацію боєць каже коротко і щиро:
«Якщо нас тут не буде — Україна втратить ще більше територій. Для мене це обов’язок».
І на завершення він звертається до тих, хто досі сумнівається:
«Україну, в якій ти живеш, потрібно захищати. Так, страшно. Але не так, як багато хто собі уявляє. У війську є багато хороших людей, які підтримають, навчать і стануть поруч».
Руслан переконаний: саме біда об’єднує людей так, що підрозділ стає справжньою родиною — «найкращим колективом у твоєму житті».
Сили територіальної оборони ЗСУ
Регіональне управління Сил територіальної оборони “Захід”
104 бригада тероборони ЗСУ “ГОРИНЬ”
Історія бійця “Агронома”: шлях Валерія з Рівненщини від АТО до повномасштабної війни. “Іспанець” повернувся на Батьківщину, аби її боронити від ворога.
