Вільний час, який виник через карантин, часто стає приводом для творчості й саморозвитку. Сергій Зінчук відомий у місті Рівному як автор пісень та віршів.
Кілька днів тому він опублікував свій новий вірш на своїй сторінці у мережі Фейсбук.
© Сергій Зінчук
“Такий солодкий персиковий сік”
Персикова Квітка розцвіла занадто рано,
І серед ночі подихом Мороз її в свої обійми взяв.
Та перш, ніж вбити, вирішив поговорити,
Й Мороз у квітки запитав:
– Скажи, навіщо ти живеш? Цвітеш навіщо?
Хіба буває щось страшніше, ніж померти навесні,
Коли усе лиш починає жити?
Ти, помираєш, втрапивши в кайдани крижані!
Глянь навкруги: у цьому світі виживає найсильніший!
Чому ти не така, як корінь, чи кора?
Он подивись, як без проблем поряд з тобою
Мільйони років стоїть стабільно кам’яна гора.
А ти вдяглась, як наречена на весілля.
І чого варта вся незайманість на світі та краса,
Коли одного разу в темінь ночі
Ввірветься смерть, і заблищить її коса?
Усе залишиться, а ти – впадеш, тебе не буде,
Тебе – розтопчуть і забудуть вмить.
Ти – ніжна, а у цьому світі
Виживає лиш шершавий, твердий, грубий,
Що має ікла, роги і колючки,
І в кого серце не болить…
– Так! Ти правий, Мороз, – сказала тихо Квітка.
Я – ніжна, і мені – болить.
Я – зовсім юна, й бачила у цьому світі мало,
Всього один промінчик сонця, що зігрів мене на мить.
Але, коли я спала, мені снилось літо,
І теплий дощ, і персиковий сад,
А в ньому – тато з мамою, й щасливі діти,
Сміються, і достиглі персики їдять.
І я відчула, як дитячі руки
Торкнулися моїх нагрітих сонцем щік.
Й потік по них, неначе гіркі сльози,
Такий солодкий персиковий сік!
І я злилась з дитячим поцілунком,
Проникла в його кров, була його серцебиттям,
Я бачила усе його минуле і майбутнє,
Й моє життя було його життям.
В ту мить я зрозуміла, що і корінь,
І кора, і тато, й мати, й їхні діти,
І небо, й сонце й вітер,
І будяки, і персикові квіти.
Добро і зло, і холод і тепло.
Усе, що вже минуло, і чого ще не було.
Життя і смерть. І золото й сміття.
Всі ми – лише частини – єдиного великого буття,
Яке Любов’ю зветься…
Весняна Квітка говорила все тихіше і тихіше,
А холод насувався і все ближче підступав.
А потім вигукнув: – Ну, досить! Ти говориш забагато,
Від твоїх слів – занадто солодко і тепло.
А я – я не люблю тепла.
Хоча я взагалі, нікого і ніколи не любив.
Сказав Мороз, і подихом холодним весняну Квітку вбив.
А потім ще одну, а потім ще і ще…
Хотів узятися за інше персикове деревце,
Але не зміг: відчув, що в нього з носа щось тече.
– Я – тану! – вигукнув Мороз, – Допоможіть!
Шукайте лід, у Антарктиду, в Арктику біжіть!
Рятуйте! Тане моє серце крижане,
Та балакуча Квітка обпекла мене.
Заговорила зуби на світанку,
І я потрапив на її п’янку приманку.
Мороз заплакав й став туманом
З краплинками травневої роси.
Йому почулись голоси,
І теплий дощ, і персиковий сад,
В якому – тато, мама і щасливі діти,
Сміються і достиглі персики їдять.
І він відчув дитячі руки,
Які торкнулися його нагрітих сонцем щік.
Й потік по них, неначе гіркі сльози,
Такий солодкий персиковий сік!