Фото: hoshcha-rada.gov.ua
У 1638 р. Гоща перейшла в маєтність українського магната Адама Киселя, містечко отримує новий ривок в своєму розвитку.
У середині XVII ст. на кошти А.Киселя споруджується кам’яна Михайлівська церква, що збереглася до наших часів і в 2005 році перебувала на реставрації. Цей скромний архітектурний пам’ятник, оточений кільцем могутніх кленів і ясенів, знаходиться на вул. Шевченка, неподалік історичного центру містечка. Від того центру тільки й залишилось, що невелика площа неправильної конфігурації з кількома старими лабазами та крамницями. За своєю архітектурною характеристикою Михайлівська церква цікава вже тим, що являє собою один з ранніх прикладів використання у мурованому будівництві тридільної побудови об’єму безстовпного храму, що найчастіше використовується в дерев’яному будівництві. З чотирьох сторін стіни церкви, складені з вапняку та цегли, завершуються трикутними щипцями. Лише східна, вівтарна, стіна зберегла скромний декор у вигляді дещо виступаючих назовні пілястрів. Особлива риса церкви – мініатюрні волюти на капітелях пілястрів. Товщина стін в серединній частині церкви досягає 2,3 метра! Відгомін готики можна прослідкувати в завершенні вікон вівтарної частини.
Всередині споруди все неначе стікається до центрального нефа, перекритого напівсферичним склепінням. Ймовірно, церква мала верхнє освітлення, а тому, напевно, завершалася трьома верхами. Існуючий зараз восьмигранний дерев’яний барабан єдиного верху з широким куполом з’явився набагато пізніше, у 1888 році, в результаті реконструкції в псевдоруському стилі. І за матеріалом, і за стилістикою він відчутно дисгармоніює з основним об’ємом. Справжня перлина Гощі – унікальний парк, закладений тут невідомим майстром садово-паркового мистецтва на початку XVIII ст.
“Землі над р. Горинню неодноразово згадуються в літописах як окреме
територіальне утворення «Погорина», «Погоринські міста». Такі визначення окремих регіонів за басейнами рік були поширені в середньовіччі, у Південній Русі відомі також літописні назви «Поросся», «Посулля», «Подесення», «Посейм’я».
Уперше Погорина названа як частина волості київського князя Святополка Ізяславича, який, виправдовуючись перед Володимиром Мономахом та іншими князями за осліплення в листопаді 1097 р. Василька Ростиславича, пояснював: «Розповів мені Давид Ігоревич: “Василько брата тобі убив, Ярополка, і тебе він хоче вбити, і зайняти волость твою, Туров, і Пінськ, і Берестій, і Погорину”» [Літопис Руський, 1989, с. 150; ПСРЛ, т. II, с. 237].
Повідомлення про Погорину й погоринські міста знову трапляється в описі подій середини XII ст.
У часи становлення Київської Русі землі в басейні р. Горині були контактною зоною на межі розселення волинян, древлян і дреговичів. У ранньому середньовіччі тут жили слов’янські племена, які залишили пам’ятки
празько-корчацької (V-VII ст.) і райковецької культур (VIII-X ст.), у X ст. ця територія увійшла до Київської держави. В XI – середині XII ст. Погориння формується як порубіжна територія на заході Київської землі, а в другій половині XII ст. воно було приєднане до Волинського князівства”Богдан Прищепа. “Погоринські міста в X-XIII ст.”