Рівняни Андрій Лозовий відомий більше як політик та громадський діяч. Однак, він активно творить: відомо, що Андрій Лозовий пише картини. А також, як виявилося, Андрій Лозовий римує. Вірші Лозового мають цікаве римування та нетривіальний погляд ліричного героя на світ.
Пропонуємо вашій увазі кілька віршів Андрія Лозового.
Андрій Лозовий, фото з його сторінки У ФБ
не поет – бо це ж до болю біль ще.
стиль – стилет. і стилос,
кулемет. і може навіть більше
вам і не снилось
і панам не снилось,
як люди живучи і плачучи
журились. але бились
не завжди був стилет,
але завжди був стилос
якщо не спились,
то дивились, як поет
нанизував слова у патронаж
метафору п’янку – свій кулемет,
неначе для вина купаж,
як парость виноградної лози
плекав свій рідний ніж. аж
заверталися слова у хімію сльози
у вибухову суміш пісні лісової.
і рими поскладав, як речі у багаж –
тривожний чемоданчик з «Кобзарем».
між вишиванок зброю –
валіза сповнена до болю. щем
в гіперболах серцевого биття.
а в візерунках, що на сорочках,
там вишиті начебто ти і я
гладдю і хрестиком в нитках
кривавих. з чорною журбою
поет пішов у небуття,
неначе помирає знов,
(він ще одну сторінку перегОрне
(«навіки залишаючи з тобою
два кольори. червоне – все таки любов,
а чорне… може, і не треба нам те чорне,
садком вишневим хай буде червоне
й коріння вишні підживить ворожа кров)
коли переболить – знову сторінку перегорне
завжди живий старий мертвий поет).
фінал відкритий. тому не викидає кулемет
і чистить слово – зброю для нової борні.
хоча просив так мало. небагато. тілько хату
і щоб ішли співаючи дівчата,
щоб на Майдані разом нас не подолати
та тіло рвав до бою дух
слова запам’ятовував на слух
поети не вмирають. бо раєм
в тихім гаю називають
хатинку. і садок, де під вербою
закопані гроші в бідоні.
і автомат в целофані,
як баба, що після Чорнобилю
стала нам мати.
і очі бездонні в тумані
і текст, вартий Нобелю,
спалений на підвіконні,
коли у садок знов прийшли,
щоби чорне стало журбою
заплакана мати
тим поглядом наче з імли
прощалась з тобою
відкрила вікно і дивилась на вітер.
надія жива. все одно. бо вічні слова.
фінал, як вікно, у поета відкритий.
як Кий, Щек і Хорив. й сестра їх Либідь
Тарас, Євген, Іван і Леся,
(ой, ще, забув: іще Іван й Дмитро!)
зібралися чудесно
(смерть – не вихід,
туга – не добро)
в садочку – українськім тихім раю
і змайстрували там поезію сію,
їх мами споглядали це з вікон.
такий я, брате, бачив дивний сон.
***
ДУМА ПРО ЗАЛУЖНОГО
за лугом Залужний –
тремтять мсклі…
вороже – поляже,
а ми ще живі!
окопи в калюжах –
то сльози богів…
Залужний все зможе –
й ми будем живі!
«пробач мене, друже…-
заплакав Залужний, –
не все ще я зміг…» –
і матір солдатську
обняв більше слів.
«помстимося дуже!» –
поклявся Залужний,
і ми йому вірим,
бо досі живі.
та матір хоч й тужить,
але і його
обняла, ніби сина…
за лугом Залужний.
у лузі – червона калина.
***
Божественно красивий ранок:
Нема тривог, дзвінків коханок,
Нема похмілля, хоч з весілля,
Промінчик сонця небо ранить.
Прокинувсь котик, песик спить,
Вазон нових дає суцвіть,
І осінь сонцем каже вдосталь.
Цигарка. Кава. Радість. Мить
Циклон у лоно запірнув –
І восени бачиш весну.
Контрастний душ, варення з груш.
Кінець. Ідеш в труну тісну.
Ну, що ж так рано? Тільки ж ранок!
Ніхто ж не зна, коли під музику органну
Піде… Кудись у небуття або в 3D.
То хоч всміхнися наостанок…
***
ЯК КИЇВ
прикрасили Київ руїни,
як шрами обличчя мужчини.
одначе працюють театри
і є де пропити зарплату.
скалічений Київ
живе у надії
на свято –
поранений Київ живий є.
працює бюро
похоронне,
в кафе п’ють сітро
дві мадонни
концерт у метро
«Оболонь» є.
у Лаврі тепер Епіфаній,
минають зими дні останні,
забігали дітки по парку,
сусідки затіяли сварку,
хтось поруч стріляє цигарку,
хтось мріє про нове кохання –
«зустріти б тебе в ресторані,
десь разом піти, зоопарк є.
є все, про що мріяти можна,
крім тих, хто у небі уже є…
на серці чомусь так тривожно
за всіх, хто ще не за межею,
за них – тих, що ще на межі:
у шанцях, в бою, в бліндажі.
поламаний Київ
тримають титани,
хоч так чи інакше
залишаться шрами,
залишаться й мрії,
ти ж бачиш,
що ми ще живі є.
броньований Київ –
фортеця всесильна,
якщо в тебе біль є –
живий ти,
зрадіє-
ш ще. ж бо вмієш радіти.
затемнений Київ,
як сонце. небесне
те явище дивне
так гріє,
бо в тебе ще честь є.
поки в тебе сил є –
ти, значить, як Київ,
живий ще.
розбий безнадію.
весна. скоро буде вже легше.
ЯрВал потепліє,
Хрещатик всміхнеться,
в Подолу любов є,
в Татарки є серце,
у Парку Шевченка цвіте наречена,
і діткам уже веселіше,
і вже розцвіла навесні Воскресенка
вся ніжно-зелена…
зашрамлений Київ живий ще!
старий на Узвозі
втомився тривозі,
пішов танцювати:
«а будь молодий я,
як Київ!»,
всміхнулись дівчата:
«я Катя, привіт!
а це колєжанка Марія»,
подивиться дід
і зрадіє:
«дівчата, привіт, а я – Київ».
***
кожен день гладь собаку,
хоча це може бути кіт або олень,
папуга чи яка інша звірюга, хоч макака –
це не важливо, а важливо те, що кожен день.
кожен день згадай про материнське серце,
про друзів, як коньяк старих, згадай
і без ілюзій милозвучніше всіх терцій
їм заспівай, що є на світі рай.
кожен день скидай донат солдату,
хоча це лікар може бути або волонтер,
і чесним журналістам теж скидай донати:
поки ти обіймаєш – ти не вмер.
****
Стоїть блогер за порогом
В курточці з єдинорогом,
І в навушниках – тривога,
І домушник – десь за рогом.
ОбидвА не знають Бога,
Та й братва засудить строго:
Скоро поламають ноги,
У ларьку купили грогу.
Всі без наміру без злого
Правда свОя у кожнОго –
(У оленя теж є роги!)
Правда – лиш своя дорога,
Кривда – всім свої вимоги.
Як берлога носорога
Так, чи є вона у нього?
Чи нема? Пітьма, дорога…
Впали курточка і блогер
З рожевИм єдинорогом,
Завжди згадуймо прологи,
Як приходять епілоги.
Рідше кров води й вологи,
Та густіше слова злого…
Посадили чорта того,
А він мріяв за чертоги.
На порозі синагоги
Впало серце до порогу,
Покотилось вглиб підлоги –
Не схотіло діалогу.