Героїня нашої публікації добре відома не тільки у Рівному, але й в багатьох інших країнах. Усе завдяки вишуканій поезії та красивим пісням, адже Валентина – не тільки поетеса, але й бард, а також член Національної спілки письменників України, заступник голови Рівненської обласної організації НСПУ, прокурор.
Авторка збірок поезій «Світ у долонях» (2012), «Яблуневе сонце» (2012), «Заparoleні» (2016), «на білому білі» (2020), кулінарного детективу «Печериці в законі» (2013), збірки лекцій «Право мати право» (2016), збірки перекладів з азербайджанської, латвійської, болгарської, англійської, російської мов «World of Words» (2018), книжечки для дітей «Як зайченя сонечко шукало» (2019).
Лауреат багатьох мистецьких премій, зокрема імені Михайла Дубова (2011), Валеріана Поліщука (2015), двічі переможець обласного конкурсу «Краща книга Рівненщини» в номінації «Кращий літературний дебют» зі збіркою «Світ у долонях» (2012) та «Кращий переклад» (2019); гран-прі поетичного конкурсу «Поетичний рушник-2018»; лауреат літературного конкурсу авангардної поезії ім. М. Біденка (ІІІ місце, 2017), лауреат конкурсу повстанської та патріотичної пісні «Повстанська ватра-2014», переможець фестивалю «Мовою серця» у номінації авторська пісня, лауреат ІІІ ступеня фестивалю авторської пісні, фото і кіноаматорів «Вітрила пригод» (м. Луцьк, 2015), нагороджена грамотою фестивалю «Воля громад» у номінації «Натхнення майдану»; дипломант міжнародного конкурсу «ім. Платона Кускова» (м. Харків, 2012), поетичного конкурсу «Нова доба» (2020), учасниця та організатор багатьох міжнародних та всеукраїнських літературно-мистецьких проектів.
Твори Валентини Люліч перекладено азербайджанською, польською, білоруською, англійською, російською мовами.
© Валентина Люліч
Зі збірки поезій «на білому білі»
– – –
Я навчилась іти назустріч – стала ближчою.
Я навчилась ловити сонце – стала світлою.
Я навчилась дивитись в небо – стала вищою.
Я навчилась весну стрічати й розквітла я.
Я навчилась носити усмішку – стала стильною.
Я навчилася довіряти – стала щирою.
Я навчилась усім прощати – стала сильною.
Я навчилася відчувати Всесвіт шкірою.
Я навчилася відпускати – стала вільною.
Я навчилася обіймати – стала ніжною.
Я навчилася бути пристрасно-божевільною.
Я навчилась любити дальнього, ставши ближньою.
Я навчилася бути поряд – стала рідною.
Я навчилася йти назустріч – стала стрічною.
Як навчуся бути людиною – стану гідною.
І коли я навчуся жити – стану вічною.
– – –
коли вимкну морок то стане яскраво та біло
лише світлотінь що крізь тіні осяє кімнату
світатимуть душі світитимуть зверху а тіло
устане з підлоги й навчиться нарешті літати
коли вимкну морок усе побіліє навколо
і стеля – блокнот для нотаток про дії та мрії
світає свідомість маленька цнотлива і гола
й не тіні від тіла а ся світлотінь тіло гріє
і вимкну я морок щоб мріяти тільки про вічне
коли танцюватиме світло мов тінь у долонях
я вірю в любов щиро вірю в дива новорічні
а зими і зміни карбуються сріблом на скронях
візьму й вимкну морок щоб все зацвіло й засвітліло
хтось рідний такий увійде до моєї кімнати
світатимуть душі світитимуть зверху а тіло
устане з підлоги й навчиться нарешті літати
– – –
Він малював Її крила морозом на вікнах
Він лише мріяв щоб зраночку їх відчинила
і прокидався раніше аніж все застигне
і замість сліз знов на шибах з’являлися крила
кожна краплинка тремтіла у пристраснім танці
Він доторкався тендітно до них мов до тіла
і зігрівав ніжним подихом кінчиком пальців
щоби на склі замість рухів з’явилися крила
щоби із першим промінням прямісінько в серце
день розчахнула стихійна невидима сила
щоби Вона розказала Йому про усе це
і загубила у сонці намріяні крила
Він малював Її крила мов Божі лілеї
щоб кожен слід від пір’їнки росою накрило
і прокидався раніше від сонця та Неї
щоби подати у ліжко їй каву і крила
– – –
віртуальній подрузі –
дівчинці на візку
її ноги в житті жодного разу
не стоптали модного черевика
вона не реагує на образи
вона для цього уже велика
ноги її не пірнали в роси
не відчували утоми ніколи
вона заплітає розкішні коси
обожнює каву й матіоли
її ноги не знали отих доріг
які подорожніх водили світом
вона дивиться через шибку на сніг
а там виблискують зорі сріблом
її ноги не в’язнули у піску
жодна глина її не знала сліду
вона постійно на онлайн-зв’язку
відповідає «вже біжу…» і їде
у неї від цього давно зносить дах
вона навчилась танцювати танго
як нікого її носять на руках
а поряд літає незримий янгол
навіщо ж думати їй про взуття
коли підхоплює небесна сила
і вона радіє усьому немов дитя
замість ніг отримавши крила
– – –
жінка яка пахне осінню завжди біля тебе
її волосся вливається до кімнати ранком
світанком кавою голосом серця між ребер
ти дихаєш нею безмежно безумно і п’янко
панянка яка поспішає на той бік вулиці
лишає тобі на згадку лиш погляд і дотик
наче котик нічийний що ніжно і рідно тулиться
і присмак осінній в душі залишається доти
доки жінка яка пахне осінню щоранку поряд
і лягає щовечір в долоні самотнього вітру
доки крони дерев за спиною про неї говорять
розливаючи всюди гарячу осінню палітру
витри сльози що з ночі зосталися на підвіконні
це приходила жінка що осінню пахне і сонцем
малювала обличчя твоє на сирому бетоні
і солоно-пророчими мріями бавила сон цей
незнайомці знайомі за запахом осені й ранків
на сніданок готують каву а в ній спільне небо
що безмежно безпечно і ревно розтулить фіранкою
жінка що осінню пахне завжди біля тебе
– – –
не шукай не шукай у мені загублене
не чіпай не чіпай вже давно загоєне
я кохана твоя закохана не залюблена
на семи життях на семи вогнях я настояна
не втікай не втікай ген за край усіх світів
не тримай не тримай у собі нестримане
відшукай мене де б я не була де б ти не летів
проживи мене збережи мене віднайди мене
не зривай не зривай за спиною білих крил
не ховай не ховай у снігах свою весну
пролети мене прокричи мене і з останніх сил
повертай мені я чекатиму я не засну
не спіши не спіши руйнувати створене
не іди не іди я ж іще без імені
пригадай мене віднайди на шляхах торованих
зупини мене наречи мене залишись менi
– – –
О мій Іване
Колись настане
Прийде востаннє
Немов надія
Сонцестояння
Сонцепрощання
Сонцемовчання
Сонцестихія
Було вже різне
Було залізне
Було наскрізне
На виживання
І до світання
До задихання
Кохання раннє
Кохання пізнє
Прийдеш Іване
Під самий ранок
В останню осінь
І без коханок
І щезне рана
Гірка і рвана
Я ще кохана
Кохаю досі
– – –
одна в постелі пустельна стеля
навколо зграї голодних мрій
пастель фланелі хвостом форелі
лоскоче-хоче мене не мій
не мій неспокій теж одинокий
жорстокий доки пульсує світ
німіють кроки і тиснуть строки
пороки вроки роки і слід
услід за світлом ледь-ледь помітно
самітно квітне вагітна тінь
тремтить тендітно багатодітно
поміж безсоння і сновидінь
видінь пророчих видінь щоночі
і лінь охоче мене бере
тримає в’яже болить лоскоче
щоб міцно скотчем і без перерв
а нерв як нитка вогнем і швидко
судомить литку лишає щем
а ще на стегнах малює мітки
неначе плитку дрібним дощем
плащем як долю самотність голу
вкриває втома вбиває в ціль
ще невідомий зове додому
і крила ломить поміж рубців
– – –
на чорному чорні
Микола Біденко
на чорному чорні
на білому білі
врізаються корені
цнотою лілій
танцюють у берцях
бажання безсилі
порізом на серці
сльозами на тілі
затворні
потворні
чорніші
за чорні
насіння
чорнушки
на жорна
на жорна
на рани
на шрами
між нами
у храми
ченці
коридорні
ідуть табунами
бо ми чудотворні
бо ми неповторні
такі ілюзорні
такі бутафорні
однаково
білі
однаково
чорні
а в душах тотемно
то світло
то темно
у двері казенні
вгризаємось ревно
непевно
даремно
шукаємо
терни
щоб важче
до болі
до крові
до скверни
і так
безперервно
системно
там темно
там темно
ми діти підземні
у власній могилі
до мороку темні
до вічності білі
– – –
день пропливав тротуарами
зустрічноперехожими
вулицепротилежністю
теплобайдужих мрій
ніжнопір’їнохмарами
світлозіницесхожими
дотиконезалежністю
рідночужинцю стій
я тебе знаю вічністю
подиховітроквітами
поглядобезкінечністю
неопрадавніх снів
спільножиттєдотичністю
вікносерцевідкритими
долебеззаперечністю
стрінемось навесні
– – –
Він брав у руки каміння і кидав його у натовп.
Деякі падали. Потім підіймалися.
Він брав у руки ніж і різав ним усе, що заважало іти.
Він брав у руки рушницю і стріляв,
Стріляв на ураження.
Чорні птахи падали йому прямісінько у руки і руки були червоними.
І він умивався кров’ю аби відчути аромат перемоги.
І захлинався нею, бо не міг надихатися.
Ковтав її, поки не захлинувся своїм самолюбством.
Він думав, що світліший за Бога, а був темнішим од землі.
Вона ніколи не брала до рук каміння, ножа та рушниці.
Все, що у неї було, це слово.
Вона підіймала його вгору й відпускала.
Воно летіло на метри, на кілометри,
поєднуючи усі кордони та океани.
І у людей зароджувалася віра, виростали крила.
У народів випростовувались плечі, з’являлися очі.
Вони дивилися в небо та йшли уперед.
А вона сиділа біля кожного,
Чистила крила і відшкрябувала від грязюки душі,
натирала до блиску серця й пестила розум.
Вона ходила босими п’ятами по землі.
Її руки та ноги були чорними від бруду,
Хоча сама була світлою, наче Бог.
І кожен ставав переможцем.
Звали її Поезія.