1 вересня 2023 року під час танкового та мінометного обстрілу в Донецькій області загинув Андрій МАРЧУК – мужній захисник, люблячий чоловік та батько. Йому було лише 33 роки. Родом із села Горбаків на Гощанщині, Андрій мав звання старшого солдата. Його дружина Тетяна Марчук розповідає про їхнє кохання, сім’ю та незламну пам’ять, яку зберігають вона та донька Оля.
– Як ви познайомилися зі своїм чоловіком?
– Ми познайомилися з Андрієм 14 лютого. Того дня я поїхала з подругами до їхньої сестри, яка виявилася подругою мого Андрія. Він одразу вразив мене своїм спокоєм, щирістю та глибиною душі. Я відчула, що ця людина надійна, і з ним можна бути, як за кам’яною стіною.
Ми довго розмовляли того вечора, а коли він провів мене на зупинку, я зрозуміла – це не випадкова зустріч. Через декілька днів ми побачилися знову: Андрій запросив мене у своє рідне село Горбаків на дискотеку. Відтоді ми більше не розлучалися.
Усі 11 років нашого життя разом я була за ним, як за міцною фортецею. Він був моєю опорою і підтримкою, навіть у ті моменти, коли сам перебував на межі життя і смерті.
– Розкажіть, якою була ваша родина до війни.
Ми з Андрієм мріяли про власне житло. Він намагався знайти більш оплачувану роботу, були навіть спроби працевлаштуватися за кордоном, але, на жаль, натрапили на шахраїв.
Андрій за фахом столяр і вмів робити абсолютно все з дерева. Ми з донькою Олею щиро пишалися його талантом і майстерністю. Нашою спільною мрією був власний столярний цех.
Ми старалися проводити якомога більше часу разом із донькою. Андрій обожнював брати її з собою на риболовлю – це було його головне хобі з дитинства. Ми часто гуляли в парку Шевченка, на Лебединці, виїжджали на річку.
Наша сімейна подорож на Світязь – найтепліший спогад, який залишиться в серцях назавжди. Лікувальна вода, атракціони, шашлики, вечори в колі родини, яскраві фотографії – це був найкращий відпочинок нашого життя. Ми любили бути разом і цінували компанію близьких друзів.
– Що для Андрія було найважливішим у житті – у побуті, у вихованні дитини?
– Найважливішим для нього були розуміння та підтримка в будь-яких ситуаціях. У вихованні дитини – дати донечці любов, відчуття опори та можливість обирати шлях, який їй близький. Змалку Оля проявляла хист до малювання, і Андрій завжди підтримував її талант.
Весь свій вільний час він віддавав доньці: прогулянки, розважальні центри, поїздки на річку, репетиції в садочку до випускного – навіть спільний танець із нею. Він був зразковим Татом з великої літери.
Читайте також: Замість спокійного життя за кордоном він обрав фронт: розповідь дружини загиблого Героя Юрія Куліша
– Як Андрій ухвалив рішення йти на війну?
– Він прийняв це рішення самостійно. Після того як 25 лютого стався приліт по Рівненському аеропорту, що неподалік від нашого дому. Я знала – відмовляти його марно, і з повагою ставилася до його вибору. Андрій – доброволець. Вже тоді ми з донькою називали цей вчинок героїчним. Таким він був, є і залишиться для нас назавжди.
– Яким він був на фронті? Що розповідав у розмовах?
– Андрій завжди був на позитиві. Не боявся, підтримував побратимів і навіть у вільний час ловив рибу – через це його позивний був «Рибачок». Мені дуже подобалося це прізвисько, воно так йому пасувало.
Він намагався не розповідати нам деталей, щоб не хвилювати. Лише зрідка згадував про важкі моменти: як забирають «двохсотих», як побратими втрачають кінцівки, як після штурмів не всі повертаються. Навіть коли отримав осколкове поранення руки та кілька контузій, залишався на позитиві.
Він дуже тяжко пережив загибель своїх кращих друзів – Лисого (Олексія Мельничука), М’ясника (Олександра Прокопенка), Котика (Василя Іванюка). Після цього часто плакав і до останніх днів не міг змиритися з їхньою втратою. Зараз вони разом… Я приходжу до них на кладовище, бо Андрієві друзі – це й мої друзі.
– Як ви згадуєте останній день, коли спілкувалися з Андрієм, і як прийняли звістку про його загибель?
– Першого вересня 2023 року, коли Андрій збирався виїжджати зі Слов’янська на позицію, він востаннє зателефонував мені. Того разу був мовчазним, не сказав ні «люблю», ні «зателефоную, як матиму змогу». Думаю, він відчував, що щось трапиться, але не хотів засмучувати мене та нашу донечку. Побратими згадували, що Андрій завжди намагався триматися на позитиві.
Виїхавши на позицію, їхня група навіть не встигла доїхати до місця призначення: відразу почався мінометний та артилерійський обстріл. Андрій загинув того ж дня в районі населених пунктів Новомаркове, Оріхово-Василівка та Григорівка Донецької області, не доживши до свого 33-річчя всього одну годину.
Новина про загибель стала для мене шоком. Спочатку я не хотіла вірити і сподівалася, що це помилка. Другого вересня зранку мені зателефонувала дружина побратима Андрія, який був із ним під час завдання. Вона повідомила, що її чоловік та інші хлопці перебувають у лікарні, а про Андрія нічого не знала. Я почала телефонувати всюди — побратимам, командиру, взводному. Всі казали, що Андрія шукають і він, можливо, поранений.
Проте тривожні сни та погане передчуття не давали мені спокою. Лише ввечері другого вересня взводний із позивним «Одісей» повідомив, що «вашого чоловіка вже немає в живих, він загинув, захищаючи Україну». Донька все чула, і ми з нею разом гірко плакали, кричали «Чому саме він?..». Цей біль залишився з нами і досі.
Оля була присутня на похованні тата. Вона не хотіла, щоб труну опускали в землю, бо хотіла, щоб тато залишився живим. Зараз вона часто згадує батька і разом зі мною відвідує його могилу, розуміючи, що її тато – найкращий.
– Що б ви хотіли, щоб люди знали про Андрія?
– Щоб знали, яким добрим, люблячим і щирим він був чоловіком. Щоб знали, як сильно він любив нашу дочку і прагнув дати їй усе найкраще. Він мріяв про власне житло для Олі, тішився кожним її успіхом. Я хочу, щоб ним пишалися не лише ми, а й усі, хто почує його історію.
Андрій був чудовим майстром по дереву, мріяв про власну справу. Але головне – він був мужнім і відважним захисником, який віддав за Україну найцінніше – своє життя. Для нас із донькою він назавжди Герой.
– Що допомагало вам триматися в перші дні після трагедії і що підтримує вас сьогодні?
– У першу чергу – це моя донька та віра в Бога. Якби не Оля, я не впевнена, що змогла б витримати цей біль. Молитва за спокій його душі та прохання про сили не зламатися були моєю опорою. Велика підтримка прийшла також від колег – моральна і матеріальна, за що я їм безмежно вдячна. Нині мене тримають на плаву донька, молитва, мама, свекруха, колеги, робота в бібліотеці, допомога психологині Олени Медведєвої та участь у різних проєктах (особлива подяка Ірині Баковецькій). Активність у презентаціях книг, перформансах, поїздках з іншими жінками, які пережили схожі втрати, дає мені сили й надію. Найголовніше – віра, що пам’ять про мого Рибачка житиме завжди, і підтримка наших захисників надихає рухатися далі.
– Як ви зберігаєте пам’ять про нього?
– Ми з Олею згадуємо його щодня. Хвилина мовчання, молитва, банер на Майдані Незалежності, альбом-пам’ять «Герої-титани», де є історія про Рибачка (дякую Олені Медведєвій за створення цього альбому). Ми часто говоримо з донькою про наші сімейні моменти – це важливо.
– Чи є щось, що ви робите або плануєте зробити в його пам’ять?
– Ми з донькою плануємо створити альбом-пам’ять із його фотографій, щоб він залишився для майбутніх поколінь. Також розглядаємо ідею започаткувати власну справу – Андрій цього дуже хотів. Можливо, це буде щось, пов’язане з рибальським приладдям.
Ще мріємо організувати рибальський турнір на його честь. А Оля хоче створити невелику книгу з фото тата та своїми малюнками на тему «Тато-Рибачок». Щось із цього ми обов’язково втілимо, бо він цього заслуговує.
– Що, на вашу думку, потрібно змінити в суспільстві, щоб родини загиблих не залишалися наодинці з болем?
– Людям бракує розуміння та підтримки. Багато хто думає, що раз у нас є виплати, значить усе добре – можемо подорожувати, щось купувати. Але це неправда. Найважливіше для нас – не гроші, а увага та живе спілкування. Дзвінок, коротке «Як ти?» або «Я з тобою» – це зігріває серце.
Я дуже ціную, коли згадують Андрія, діляться історіями про нього. Він цього заслуговує.
– Можливо, у вас є порада для жінок Героїв-Янголів?
– Я хочу сказати кожній жінці: не опускайте руки, попри все. Рухайтеся вперед – щодня, щохвилини, щосекунди. Заради пам’яті чоловіка, заради дітей і онуків, заради Перемоги України.
Важливо вірити у себе і свої сили. Малюйте, пишіть, вишивайте – робіть будь-що, головне – живіть. Бо так би хотів кожен із наших коханих Героїв.
І навіть коли мені самій стає нестерпно важко, я знаю: мій коханий Андрій загинув для того, щоб ми з донькою жили. Щоб він міг пишатися нами з небес.
Матеріал опубліковано в журналі “РІВНЯНИ” “Рівняни” №2 (42) 2025, липень
