Петро, позивний «Борода», — піхотинець із Івано-Франківська, який добровільно став до строю і вже третій рік несе службу. Він бачив смерть і втрати, знає тишу після бою, проте тримається — бо удома на нього чекають сини Назар і Макар. Цього вистачає, аби продовжувати боротьбу з агресором.
“Сам пішов до військкомату. Коли ворог прийшов — не міг стояти осторонь”.
Службу Петро розпочинав у 5-му батальйоні 104-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ і лишається в цій частині й досі. Він воював на Куп’янському напрямку, працював по «Шахедах» на півдні, а нині — на Сумщині. За фахом — піхотинець, стрілець; звичка — завжди бути на позиціях.
Фото з facebook.com/TerritorialDefenseForces
“Ротації бувають, але відпочинку як такого нема. Постійно щось робимо. Так легше, що ти зайнятий. Відновлюватися встигаю”.
Розповідаючи про побратимів, голос Петра стає тихішим, коли йдеться про друга, який загинув у нього на очах. Він зізнається, що ті події залишилися невирішеними:
“Ми були разом. Він не вижив. Ми тіло не змогли забрати… Ледь самі вийшли. Його досі вважають зниклим безвісти”. Для нього найважче не холод чи постріли — найболючіше бачити, як падають свої.
Підтримка для Петра — побратими, командир і сім’я. У нього двоє синів — Назар і Макар; старший просить просто одну річ: “Тату, повертайся живим. Просто повертайся”. Ці слова залишаються найсильнішим мотивом.
Відпустка не дала йому звичного повернення до мирного життя — удома інші розмови, інші люди, тому він повернувся до побратимів і служби:
“Після цього всього важко просто жити, як раніше. Але я знаю, заради кого тримаюсь”.
Петро каже, що його найпростішим і найщирішим бажанням є кінець війни:
“Хочу, щоб ця війна була останньою. Щоб ті, хто прийдуть після нас, не бачили того, що бачили ми”.
104 бригада тероборони ЗСУ “Горинь”
Регіональне управління Сил територіальної оборони “Захід”
Читайте також історію бійця з позивним «Пумба». У мирному житті він працював кухарем і технологом громадського харчування. Останні п’ять років присвятив вивченню технології випікання хліба. Коли війна прийшла до рідного Харкова, Павло вирішив стати на захист країни. Харків’янин обрав 104-ту — і не пошкодував.
