Саме на таких як він сьогодні тримається частина фронту. Василь із позивним «Лісник» — 51-річний військовий із Рівненщини. У мирному житті він працював трактористом у лісгоспі, мав господарство та виховував дітей. У його характері поєдналися тиша лісу й міцність дуба. Та коли війна прийшла в рідну країну, спокій розвіявся у диму й канонаді.
«Я багато про що шкодую у своєму житті, — каже він. — Але пішов воювати, аби діти не воювали».
На службі нині й його син — у навчальному центрі бригади. Донька залишилася вдома разом із матір’ю. Зв’язок із рідними обмежений кількома словами — «доброго ранку» та «добраніч». Для «Лісника» ці фрази — мов тонка нитка, що не дає серцю замерзнути серед війни.
Про бойовий досвід говорить неохоче.
«Втрати були», — коротко зізнається і замовкає. Найважчим вважає не окопи й не поранення, а втрату побратимів. Сам він теж пережив поранення й п’ять місяців реабілітації. Повернувся, бо поруч у строю його син. «Списатися? Ні. Хтось мусить бути тут», — пояснює він.
Сьогодні «Лісник» — командир взводу 104-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Він навчає, підтримує, вислуховує підлеглих.
«Кожному треба приділити увагу», — переконаний військовий. Його сила — у досвіді. Тут кожен водночас і кулеметник, і гранатометник, і стрілець, і командир. Бо якщо один впаде, інший має піднятися та повести за собою.
Він не приховує втоми: «Все вже так надоїло». Але обов’язок виявляється сильнішим за виснаження. А мрія у нього проста й водночас майже недосяжна на війні — прокинутися одного дня у тиші, без тривог і поспіху.
«Скорішої Перемоги», — додає «Лісник».
Його історія — не про героїку з книжок, а про людину, яка щодня свідомо залишається там, де потрібна найбільше, і захищає рідну землю.
104 бригада тероборони ЗСУ “Горинь”
Регіональне управління Сил територіальної оборони “Захід”
Ми нещодавно публікували історію бійця 104-ї бригади ТрО «Посіпаки», який вижив під дронами та повернувся у стрій.
