Війна змінила долі тисяч українців. Хтось шукає мирного життя далеко від рідного дому, хтось навпаки розвертає усталені норми на 180 градів та одягає однострій, а хтось залишається вірний своїй професії пропри все. Одними з таким відданих спеціалістів нині є лікарні. Багато хто з них рятує життя у польових шпиталях прифронтових територій, хтось лікує отримані воїнами рани або ж реабілітує наших захисників, повертаючи їх до звичного життя. Про одного з таких героїв наша сьогоднішня розповідь.
«Кожну ніч мені сняться сцени, де я повертаюся додому. Але це не те місто, яке я залишив 26 березня 2022 року – воно вже постраждало від війни, зруйноване та понівечене,» – такими болючими спогадами-снами, які переслідують його ділиться медик Олександр. Свого часу він вимушений був покинути рідне місто й шукати щастя в Рівному. Війна розділила його життя на до і після…
Олександр Журба – лікар-хірург та ендоскопіст. Чоловік народився і виріс у місті Кремінна у Луганській області. Раніше Кремінну називали “перлиною Донбасу”, вона була зеленим багатим містом, яке манило людей комфортним життям. Усе змінилося в один день…
«23 лютого 2022 року в мене було чергування, і вже на світанку 24 лютого, приблизно о 5-6 годині ранку, ми почали приймати перших поранених – і військових, і цивільних. Вже тоді стало очевидно, що почалася війна», – розповідає Олександр.
Перші два тижні після повномасштабного вторгнення Олександр провів у Кремінській багатопрофільній лікарні, де працював ургентним хірургом. Іноді доводилося рятувати життя людей під обстрілами.
«Наша операційна знаходилася на третьому поверсі, що був найвищим у будівлі. Під час мінометного обстрілу часто вимикалося світло, але ми продовжували працювати, налаштовуючи себе на те, що повинні завершити розпочате, незалежно від обставин,» – згадує лікар.
Два роки тому Олександр разом із сім’єю переїхав на Рівненщину. Тут він працює в обласному госпіталі ветеранів війни та викладає в Луганському медичному університеті, який також через війну вже вкотре переїхав з рідного міста. Його пацієнти, в основному, військовослужбовці.
«Військова служба часто не дозволяє дотримуватися правильного режиму харчування – їжа не завжди вчасна і збалансована, як у цивільному житті. Це створює підґрунтя для запальних процесів, гастритів, а також виразкових та ерозивних уражень шлунка, дванадцятипалої кишки та стравоходу, – пояснює він. – Мої пацієнт часто потребують додаткової турботи. Адже здебільшого, це військовослужбовці, які отримали травми хребта. І найчастіше – вони маломобільні, їм складно пояснити що їх турбує.»
У дитинстві Олександр мріяв пов’язати свою професію з автотранспортом, але через складні часи в країні можливості в цій сфері були обмежені. Однією з причин, чому він обрав медицину, стали слова матері: “Медицину ти можеш обрати лише раз, а автотранспорт завжди буде поряд – ти зможеш займатися ним у вільний час для задоволення.” Так і сталося.
“Бути медиком для мене – це, насамперед, гордість. Одягнувши білий халат, ти приймаєш на себе певну відповідальність – приносиш в жертву свій час, свою родину, але робиш це заради порятунку інших,” – підсумовує Олександр.
Щира подяка українським лікарям, які роблять усе можливе, аби врятувати якомога більше життів наших захисників. Вони не жаліють себе, попри біль, піт та втому роблять усе, щоб батьки дочекалися свого сина чи доньку, дружина – чоловіка, а дитина – тата чи маму, які зараз у піксельному однострої дають гідну відсіч ворогові…