Ще кілька років тому Геннадій керував власним бізнесом, укладав угоди, реалізовував проєкти й щовечора повертався додому до дітей. Проте 2022-й кардинально змінив його життя. Евакуювавши родину за кордон, сам добровільно прибув до територіального центру комплектування й долучився до Рівненської тероборони. На фронті його знають за позивним «Харлам».
«Якщо не я, то хто? Спочатку я зробив усе, щоб захистити свою родину — але залишалася мама, залишався мій дім. І заради них, заради майбутнього синів, я мусив іти. Бо ми не маємо права тікати. Ми маємо гнати ворога з нашої землі».
Спочатку служив на півночі України, біля кордону з Білоруссю, де існувала реальна загроза прориву. Неподалік розташована атомна електростанція, яку ворог міг спробувати захопити. Коли ж лінія фронту змістилася на Схід, батальйон вирушив у найгарячіші точки.
Бахмут, евакуація поранених, Куп’янськ, розбиті дороги, колони, що потрапляли під обстріли. Робота без сну, без права на втому й без жодної скарги.
«Після одного виходу з Бахмута заглохла наша машина. Я підняв капот, поправив клему. За цей час попереду нас пролетів інший пікап. А через 150 метрів — по ньому влупив ПТУР. 200-й. 200-й. 300-й. Якби не заглохли — це були б ми. Хтось там зверху нас тоді прикрив».
Нині Геннадій обіймає посаду головного сержанта батальйону й відповідає за бойову підготовку. Навчання під його керівництвом тривають навіть у найнебезпечніших умовах — на замінованих полях, у лісах, під артилерійськими обстрілами.
«Сьогодні війна — це не взводні злагодження. Це малими групами, швидко, без права на помилку. Або ти готовий — або тебе нема. І тому ми вчимо, готуємо, ганяємо наших пацанів так, як треба. Бо неготовий — це вже поранений».
У батальйоні, де служить «Харлам», панує особлива атмосфера. Тут не просто військові — тут родина. Разом долають виклики війни, підтримують одне одного й тримаються попри втрати.
«Найгірше — це не коли стріляють. Найгірше — коли чуєш по рації: “300-й… 200-й…”. А ти знаєш, хто це. Це не позивний — це твій друг. Побратим. Той, з ким хліб ділив».
За два роки Геннадій бачив рідних лише тричі. Постійно підтримує зв’язок, та його серце — на передовій.
«Так, я втомився. І фізично, і морально. Але кожен день підтверджує, що я правильно зробив, коли пішов. Мене тримає віра в Перемогу. І те, що я ще побачу, як мої діти живуть у мирній Україні. Що ми з дружиною ще повернемось додому. Я ще й бізнес відновлю. Але спершу — тиждень святкування з побратимами. Бо ми це заслужили».
Водночас, каже військовий, однією з найболючіших речей, окрім втрат, є байдужість деяких чоловіків у тилу.
«Я за молодь. Вони мають жити, закохуватись, гуляти. Ми для того й тримаємось. Але коли бачу “бугаїв” по барах, що не в армії — це демотивує. Бо ми не безсмертні. А тягнемо війну всією спиною. Не можна тікати, коли хата горить».
Сили територіальної оборони ЗСУ Регіональне управління Сил територіальної оборони “Захід” 104 бригада тероборони ЗСУ “ГОРИНЬ”
Читайте також про воїна з позивним Лісник уже 11 років захищає Україну.