Олександр Нестеренко: “Усе життя працюю в медицині й досі на щось сподіваюся”

23.01.2020

Олександр Нестеренко: “Усе життя працюю в медицині й досі на щось сподіваюся”

Медицина – надважлива галузь, адже від її стану розвитку залежить життя кожного з нас. Цьогоріч продовжувалося її реформування. Закінчення року – найбільш підходящий час, аби дізнатися, як же нині “почувається” медицина. Розпитати про медичну реформу ми вирішили в Олександра НЕСТЕРЕНКА – голови громадської організації “Асоціація хірургів Рівненщини”, заступника головного лікаря Рівненської обласної клінічної лікарні з хірургічної роботи, кандидата медичних наук, а також депутата Рівненської обласної ради від фракції “Батьківщина”.

– Пане Олександре, який, на вашу думку, нині стан медицини в Україні й на Рівненщині зокрема?

– Усе пізнається в порівнянні. Якщо порівнювати той рівень медицини, коли я тільки починав, а це було 30 років тому, з нинішнім, то зараз є значний поступ вперед. У цьому сумніватись не доводиться. Та, порівнюючи нашу медицину загалом і хірургію зокрема з Польщею або Німеччиною, плакати ще не хочеться, але вже стає сумно – обладнання й організація роботи в нашій країні капітально відстає від світових стандартів. Існує багато нюансів, показників, до яких нам потрібно “дорости”. Я говорю не про кадри, адже у нас лікарі – розумні, освічені, тямущі. Якщо і можуть бути певні прогалини в знаннях, то їх можна швидко надолужити, а от сам принцип організації роботи та оснащення залишає бажати кращого. Щодо стану медицини на Рівненщині, то скажу теж відверто: поки що ніхто конкретно не знає, що буде далі, оскільки реформування цієї галузі триває…

– Відомо, що на черзі зміни вторинної ланки медицини, що стосується саме спеціалізованої допомоги, яка потрібна у випадках серйозних захворювань…

– Цілком вірно, має реформуватися “вторинка”. Впровадили новий принцип “гроші йдуть за пацієнтом”. Мене це дуже тішить, але цікавить: а звідки ті кошти візьмуться, щоб оплатити потреби Національної служби здоров’я України? Як забезпечити хоча б той рівень, який є, приміром, у Польщі? У нас відбувається розвиток економіки? Чи збільшили відсоток на потреби медицини від обсягів валового внутрішнього продукту? Питання цілком риторичні!

– Пане Олександре, виходить, що в Україні є дуже багато талановитих лікарів, які не мають відповідного обладнання для роботи?

– Саме так.

– Скажіть, будь ласка, тоді як лікарі виходять з цього скрутного становища?

– Ніяк не виходять. Частина лікарів змушена емігрувати за кордон, частина пацієнтів лікується в інших країнах. Ще певна кількість хворих, яким не надали необхідної допомоги, помирає або якість їхнього життя залишається нижчою. Ми не можемо усім надати лікарську допомогу в повному обсязі. Просто не можемо!

– Що, на вашу думку, слід зробити, аби й реформи були дієвішими?

– Переконаний: необхідно офіційно перейти на страхову медицину. Такий формат, без сумніву, має свої недоліки, але для левової частки населення – тобто тим, хто працює або може купити поліс, страхова медицина дозволить отримувати допомогу на належному рівні, коли виникне така потреба. А кошти від страховки, які залишаться в НСЗУ, можна буде спрямувати на оплату медичних послуг для незахищених верств населення, які не зможуть оплатити медичну допомогу самотужки.

Кілька років тому був у Польщі, вивчав досвід цієї країни щодо цього питання. Там кожен відраховує від зарплатні 10 відсотків на медичне забезпечення, якщо хтось з сім’ї не працює – тоді платиться й за цього члена сім’ї. Хочу наголосити, що страхування є тією панацеєю, яка дозволить надати розвиток медицині в цілому – дасть змогу закупити обладнання, привести до ладу лікарні та амбулаторії, зупинить колосальний відтік кадрів медичних фахівців за кордон. Знаєте, є такий сумний жарт: чому лікар працює в Україні на півтори ставки? Бо за одну ставку немає як жити, а працюючи на дві ставки – немає коли жити. Потрібно змінювати цей невтішний стан речей.

– Підбиваючи підсумки, скажіть: а яким особисто для вас був цей рік?

– Можна сказати, що він особливо не відрізняється від своїх попередників. Було непросто – у 2019 року, як і перед цим, працював у місті Попасна на Луганщині, практично на лінії розмежування – від лікарні до найближчого блокпоста було на око кількасот метрів. Оперував військових, цивільне населення України з патологіями, хворих, які не змогли виїхати.

– І яка, за вашими спостереженнями, ситуація поблизу передової?

– Я працював увесь червень. Цьогоріч складніша ситуація, як на мене. За минулий рік обстрілів було трохи менше й снаряди так близько до лікарні ще не “лягали”…

– Вам було страшно?

– Мабуть, що ні. Там теж живуть українці, працюють. Боятися там немає кого і чого. Та й часу на страх особливо не було!

– Пане Олександре, а в 2020 рік дивитеся з надією, на щось сподіваєтеся?

– Авжеж! Усе життя працюю в медицині й досі на щось сподіваюся. Та й загалом потрібно зберігати оптимізм, вірю, що все буде добре!

 

, , , , переглядів: 2 621



Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *