Для нього акторство – це не про професію та можливість стати відомим, а про невіддільну частину життя, яка допомагає розвиватися та дарує натхнення знову і знову виходити на сцену та отримувати підтримку глядачів. Він впевнено почувається перед камерою, а його погляд ви точно не сплутаєте з сотнями інших. ЦЕ все про нашого героя – актора Романа ВИСКРЕБЕНЦЕВА, який погодився ексклюзивно для журналу «РІВНЯНИ» розповісти про свій професійний розвиток, роботу в серіалах та мрії про наступні ролі…
– Стереотипне бачення говорить про те, що для того, щоб стати актором, потрібна мила зовнішність і цього цілком достатньо. Хоча насправді розумію, що це велика праця. Розкажіть, як ви прийшли до того, щоб стати актором? Яку освіту здобули та чи продовжуєте навчатися впродовж своєї кар’єри?
– Акторство для мене – не просто професія, це моє життя. Все почалося ще з дитинства, коли мама, вірячи в мене більше, ніж я сам, мріяла бачити мене на сцені. Завдяки її підтримці я вступив до Харківського училища культури, а потім – до КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого. Спочатку було важко. Були навіть моменти, коли хотів усе кинути. Але на третьому курсі щось змінилось – я вийшов на сцену, подивився в очі глядачам і зрозумів: це моє.
З того моменту я вже не уявляю себе поза сценою чи камерою. І так, я постійно вчуся – через ролі, людей, майстер-класи, життя. Бо справжній актор – це той, хто ніколи не зупиняється в пошуках себе.
– З того, що знаю, у ваших батьків не творчі професії. Чи не було у них бажання, щоб ви знайшли себе в іншій галузі?
– Тато хотів, щоб я став військовим. Дисципліна, форма, чіткий розпорядок – усе як годиться. А мама – навпаки, бачила у мені артиста, мрійника, людину в кіно. Саме тому, напевно, я готувався у два вузи, ніби жив два життя. Але врешті-решт я обрав серцем Харківське училище культури. І знаєте що? Це було найсміливіше й найправильніше рішення в моєму житті. Не просто «освіта» – це був мій старт, мій виклик і моя перемога. Саме там я зрозумів, хто я є. І тепер я йду далі у творчості.
– У 2017 році ви отримали першу свою головну роль. Розкажіть, що це була за стрічка і які почуття ви мали, коли вас затвердили на головну роль?
– Це була роль Артема Григор’єва у чотирисерійному серіалі «Не можу забути тебе». Це була історія про футбольну зірку, який закохується в молоду лікарку Віку, але їхнє кохання проходить через випробування зради, травм і внутрішніх конфліктів. Коли мене затвердили на цю роль, я відчув справжній вибух емоцій: шок, радість, хвилювання. Це був момент, коли мрія перетворилася на реальність. Я розумів: це не просто роль, це мій шанс довести, що я здатен нести головну драматичну лінію, тримати увагу глядача і проживати складні емоції героя. Роль Артема стала для мене викликом і водночас трампліном. Я навчився глибше розуміти психологію персонажа, працювати з партнеркою в кадрі, тримати темп і драматургію. Це був мій перший справжній стрибок у професії – і я вдячний за нього.
– Вам гарно вдається грати як у мелодрамах, так і воєнних стрічках. Як вдається перемикатися на такі різні емоції? Маєте якийсь секрет?
– Дякую! Знаєте, це справжній кайф – занурюватися в абсолютно різні світи. Сьогодні ти – закоханий до безтями, який здатен на все заради жінки, а завтра – чоловік із втраченим поглядом, що несе зброю і мовчить про свої шрами. Це ніби живеш декількома життями водночас.
Як перемикаюсь? Дуже просто – я відпускаю себе повністю. У мелодрамі дозволяю собі бути вразливим. Не боятися сльози, слабкості, ніжності. Я люблю, страждаю, мовчу в паузах так, щоб глядач відчув серцем.
А у воєнному кіно – навпаки. Там інші м’язи працюють. Там біль глибше, ніж сльози. Там один погляд може сказати більше, ніж десять сторінок тексту.
Щодо мого секрету, то я не граю – я роздягаю душу на повну. Це небезпечно. Це боляче. Але інакше – не працює. І саме тому про ці ролі говорять. Бо правда – вона завжди голосніша за гру.
– Яку роль мрієте зіграти й, можливо, знаєте акторів, з якими хотілося б попрацювати на знімальному майданчику?!
– Мрію зіграти роль, яка зворушить і розбурхає такого героя, який не боїться бути складним, суперечливим і справжнім. Той, хто змусить глядача задуматися, посміхнутися і, можливо, навіть трохи переосмислити себе. Без пафосу і кліше – лише живі емоції й щирість. Щодо партнерів, хочу працювати з тими, хто не боїться відкриватися по-справжньому, з ким можна разом створювати магію на знімальному майданчику. Українські актори, як Ольга Сумська чи Назар Задніпровський – це ті, хто заряджають своєю енергією і роблять кожен кадр живим. Бо для мене акторство – це не просто робота, це щира розмова з глядачем. І я завжди відкритий до цієї розмови.
– Зрозуміло, що робота в серіалах – це класно і дає впізнаваність. Але не менше вас знають і як героя багатьох рекламних роликів. Що вже рекламували й що не погодилися б піарити навіть за великі гроші?
– Робота в серіалах – це круто, бо дає можливість бути впізнаваним і розвиватися як актор, але реклама – це інша історія. Там ти або справді зачіпаєш людей, або просто продаєш повітря. Я знімався у всьому: від державних соціальних реклам до Adidas, навіть у музичних кліпах брав участь. Це крутий досвід, але я завжди вибираю, де хочу бути чесним, а де – просто продавцем. Що не рекламуватиму? Все, що мене відверто дратує або принижує глядача. Не стану продавати фейки, «пустишки» чи отруту під виглядом ліків. І не має значення, скільки мені запропонують, бо мої принципи не на продаж. Вважаю, що актор має відповідальність перед людьми, тож якщо бренд не викликає поваги – краще взагалі мовчати. Це не про гроші, це про совість.
– Чи бувало так, що хтось критикував вашу роботу, як ви на таке реагуєте?
– Критика – це неминуче, і я давно перестав сприймати її як особисту образу. Буває, що вона дуже корисна й допомагає побачити свої помилки, зрости, рухатися вперед. Але буває й інша – коли люди критикують просто заради критики або не розуміють, що стоїть за роллю. Моя реакція проста: я слухаю, аналізую і роблю висновки. Якщо бачу, що критика конструктивна – приймаю її та працюю над собою. Якщо ж ні – не витрачаю час на негатив. Головне для мене – залишатися чесним із собою і глядачем. Тоді будь-яка критика стає лише ще одним кроком у професійному розвитку.
– Знаю, що ви мали міжнародний досвід знімань. Яку різницю ви помітили і розкажіть коротко про той проєкт у Китаї.
– Під час роботи над виставою «Капітан Кук» у Китаї я вперше відчув справжню різницю у підходах до театру та акторської майстерності. Там дуже цінують дисципліну, точність і колективну роботу – усе працює, як добре злагоджений механізм. Водночас у нас в Україні більше свободи для імпровізації і внутрішньої емоційної експресії. Проєкт був унікальним досвідом, адже вистава поєднувала традиційний західний театр з елементами китайської культури, що вимагало від мене адаптуватися і знаходити нові форми вираження. Це допомогло мені розширити свої горизонти і зрозуміти, наскільки багатогранним може бути мистецтво.
– Над чим працюєте сьогодні? Коли знову побачимо вас на екранах?
– Зараз я ніби перезавантажую себе – глибоко занурився в самовдосконалення, працюю над кожною клітинкою своєї акторської майстерності. Бо вважаю: щоб вражати, треба не просто грати, а ставати героєм зсередини. Не хочу більше брати ролі просто так. Тепер обираю тільки ті, що змушують мене горіти і перевертати світогляд.
А нові проєкти? Вони точно будуть. Але я не збираюся здаватися легкою здобиччю для кон’юнктури чи моди. Моя мета – вражати, шокувати, надихати. І коли ви знову побачите мене на екрані – будьте готові, бо це буде не просто роль, а справжній вибух емоцій.
Читайте також : Краса поза часом: як зберегти молодість обличчя без ін’єкцій.
на правах реклами