Відразу двох наших захисників проведемо сьогодні у останню путь. Едуард Поліщук та Сергій Сілюк віддали свої життя, боронячи Україну від ворожої навали, аби у їхніх дітей було майбутнє у мирній і вільній країні.
Він пішов на війну, аби захистити власного сина, а виявилось знайшов своє покликання. Та ворог не дозволив реалізувати так багато задуманого…
Едуард Поліщук народився у Рівному. Навчався у 22 та 20 місцевих школах, а після 9 класу вступив у Рівненський економіко-гуманітарний та інженерний коледж.
«Він обрав спеціальність, яка пов’язана із комп’ютерами. Адже е завжди йому подобалось. Він взагалі технік – електроніка, електрика, все це було йому цікаво. Як то кажуть, в руках все горіло, коли сідав щось робити. Майстрував із задоволенням. І працював також з електронікою, проводив інтернет і налаштовував людям,» – пригадує мама Героя Марія.
Працював Едуард у різних сферах, але велика частина з них також були пов’язані з технікою. А потяг до електроніки та комп’ютерних технологій підштовхнув до розвитку, вирішив продовжити навчання й здобути вищу освіту за спеціальністю «Кібернетика». Проте у плани втрутилась війна…
«Він чи не в перші дні пішов добровольцем у військкомат, я навіть відмовляла його, але він був по-доброму впертий, тож настояв на своєму. Викликали Едуарда на службу 6 травня. І йому армія сподобалась. Він хотів залишитися служити й далі. Казав: «Мені це до душі. Шкода, що не має вищої освіти, було б легше кар’єру будувати,» – продовжує пані Марія.
Едуард любив подорожувати. Побував у багатьох містах України та за кордоном, планував поїздку до Німеччини. Та насправді м’який, добродушний Едуард найбільше у житті любив свого сина – семирічного Женю. Називав його своєю відрадою, і всі плани на майбутнє будував саме для хлопчика.
«Я хочу захищати свою країну, свого сина, хочу зробити все, щоб був мир і спокій,» – казав Герой. Саме Женю дуже хотів побачити, коли востаннє приїжджав у Рівне…
33-річний старший солдат Едуард Поліщук загинув 27 липня, захищаючи Харків…
«Таточко поїде на війну, заб’є путіна і повернеться додому з перемогою,» – повторювала семирічна Злата, коли її тато Сергій Сілюк вирушав захищати нашу країну.
Сергій народився у Бресті, саме там служив його батько Михайло – професійний військовий. У 1990 році сім’я переїхала у Рівне. Тож завершував шкільне навчання Сергій вже тут – спершу у 20, а за тим у 19 школі. Потім навчався в Рівненському інституті слов’янознавства КСУ за спеціальністю «товарознавець та експерт у митній справі».
Строкову службу проходив у прикордонних військах, потім працював у ДСНС, а чотири роки тому пішов на контрактну службу в ЗСУ.
«Він двічі в АТО/ООС був у 2019 та 2021 році. Фактично пішов по моїх військових слідах, завжди у формі. І це йому подобалось. Та й відпочивав теж в «уніформі», бо ж любив риболовлю і полювання, ми часто разом їздили,» – пригадує пан Михайло.
Веселий, товариський, неконфліктний Сергій був справжньою душею компанії, міг всіх розсмішити, підняти настрій та відігнати сумні думки.
«Ой, мамчик, перестань, у мене все нормально,» – завжди зі щирою усмішкою та позитивом у голосі відповідав на будь-які мамині закиди. У нього завжди все було нормально, жодних скарг чи нарікань… Так само без нарікань виконував свій військовий обов’язок і після повномасштабного вторгнення, сподіваючись повернутися до родини, коханої дружини та донечки…
«Кохана, не переживай, ми з тобою іще станцюємо вальс на Червоній площі під українськими прапорами! – пригадує Юлія слова чоловіка. – Він був настільки добрим, щирим та ніжним… І неймовірно гарним у військовій формі, вона йому личила, як нікому іншому.»
На жаль, життя 36-річного солдата Сергія Сілюка обірвалося 29 липня у Запоріжжі…
Прощання із нашими Героями відбудеться сьогодні, 1 серпня, о 10.00 на майдані Незалежності. Поховають їх на кладовищі «Нове».