Юлія з Оржева втратила на війні чоловіка Олександра, з яким прожила 11 років. Вони разом будували родину, виховували двох синів, мріяли про власне кафе. У березні 2023-го Олександр Богданець пішов служити у 80-ту десантно-штурмову бригаду, а в липні загинув під час виконання бойового завдання. В інтерв’ю Юлія згадує їх історію кохання, розповідає про найстрашніші дні після звістки про загибель, про підтримку побратимів і про те, як намагається жити далі заради дітей і пам’яті чоловіка.
– Розкажіть, будь ласка, як починалася ваша історія кохання з чоловіком.
– Ми з чоловіком з одного селища. Познайомилися у спільній компанії. Я прийшла до друзів, і там був він. Але ще до офіційного знайомства я його знала й бачила. Він мені дуже подобався, але він постійно з кимось зустрічався. Тож я не наважувалася підходити – не по мені було втручатися у чужі стосунки.
Коли ми таки зустрілися ближче, він мене не впізнав і навіть запитав у моєї подруги, звідки я приїхала. Подруга пояснила: «Вона моя однокласниця». І з цього моменту все й почалося. Ми відразу почали спілкуватися ближче, гуляти. Спочатку у компанії, а потім лише вдвох. Нам не треба було вже більше нікого – ми просто ходили по лісі, говорили, пізнавали одне одного.
Я з Оржева, біля Рівного. Тоді мені було 20 років, а чоловікові – 25. Наші стосунки тривали майже два роки до весілля.
– Ви одружилися. Як будували спільний побут і стосунки, особливо з появою дітей?
– Коли ми ще зустрічалися, то багато розмовляли і ставили одне одному питання. Він якось запитав: «Яким ти хочеш бачити свого чоловіка?» Я відповіла, що чоловік для дружини має бути всім – другом, братом, коханцем. Бо в нашій сім’ї ми з сестрою удвох, і я завжди мріяла мати брата. Саша почув це і справді так себе поводив.
Я працювала на відповідальній роботі, дуже втомлювалася й сказала йому, що не хочу бути «залізною леді». Я хочу бути маленькою дівчинкою. І біля нього я такою була: він – два метри зростом, 100 кілограмів, красивий, сильний. У будь-якій ситуації поруч із ним я почувалася маленькою та захищеною.
На весіллі він подарував мені великого плюшевого ведмедика – майже з мене на зріст – і сказав: «Це для моєї маленької дівчинки». Цей подарунок і слова дуже символічні для наших стосунків.
– Як змінився ваш побут, коли народився старший син?
– Коли народився старший син, ми з Сашею переїхали жити окремо – орендували будинок в Оржеві. Ми вважали, що нова сім’я повинна йти власним шляхом і ставати самостійною. Було складно: маленька дитина, багато відповідальності, я багато чого не знала. Але Саша був неймовірно чуйним, мама виховала його справжнім чоловіком. Він допомагав мені у всьому – і їсти готував, і одяг прасував.
Він завжди казав: «Мені не потрібна їжа, не потрібна чиста хата. Мені потрібна дружина. Я хочу, щоб ти просто лягла поруч і ми подивилися кіно чи мультик». Ми любили дивитися мультики, і досі я люблю їх дивитися з дітьми. Якщо він хотів їсти, то не просив мене – просто сам готував і кликав мене за стіл.
Ми разом читали книги, статті, проходили різні тести, щоб краще пізнати себе й один одного. Так по крупинках ми будували нашу сім’ю. У шлюбі ми прожили дев’ять років, а разом були одинадцять.
– Ви згадали, що в сім’ї з’явилися двоє синів. Як це вплинуло на ваші стосунки та побут?
– Саша завжди мріяв про доньку. Але Бог подарував нам двох синів. Він іноді трохи засмучувався, і я його втішала: «Не хвилюйся, хлопці виростуть, приведуть невісток, народять нам онучок, і ти ще бавитимешся з дівчатками». Він був дуже ніжним: міг заплести мені косу, нафарбувати нігті чи навіть взути мене. І завжди казав: «Я хочу це робити для доньки».
Я відповідала: «Саша, ти виховуєш жіночність у мені. Я грала у футбол, у нашій сім’ї точила ножі, і не знала, як би виховувала дівчинку. А от ти – міг би». Коли ж народився і старший, і молодший син – він дуже допомагав мені з дітьми, не залишав мене саму ні з клопотами, ні з турботами.
— У вас були великі плани — і родинні, і професійні. Як усе змінилося після повномасштабного вторгнення? І яким був шлях Саші — від перших днів війни до його мобілізації?
— У 2022 році, коли все почалося, я пам’ятаю, як 25 лютого, під сиренами, під тим всім, що літало, я робила суші. Люди мені дзвонили й казали: “Якщо ми помремо, то хоч поїмо твої смачні суші”. Це було не про гроші, це було для людей. Мій чоловік і сестра були в шоці — вона ховала дітей у погріб, а я ліпила роли. Потім ми з Сашею почали говорити про масштабування, бо замовлень було багато. Я навіть передавала клієнтів колезі — не конкурентці, а людині, яка теж готує. Ми хотіли відкрити кафе всією родиною: я — сушист, Саша — фінансовий директор, сестра — адміністраторка, її чоловік — охоронець, мама — кондитер.
Але в березні 2023 року Саша отримав повістку. Ми про це говорили ще в 2022-му: якщо прийде — він піде. Він не служив у мирний час через стан здоров’я, але не збирався ховатися. На щастя, ми мали цей ще один рік разом — до березня 2023-го — він ішов свідомо. Ми обоє народилися в березні, встигли зібрати родину відсвяткувати, а вже після його дня народження принесли повістку. І наші плани стали на паузу.
— Як ви переживали той період, коли Саша вже пішов на війну? Наскільки вдавалося зберігати хоч якийсь спокій?
— У нас була не така історія, як у багатьох. Саша пішов у березні, але тільки в червні вони поїхали на Схід. До того — три з половиною місяці підготовки в 80-й десантно-штурмовій бригаді. Його дуже добре вчили. Він схуд на 15 кілограмів, навчився бігати, адаптовувався.
У червні він востаннє приїхав додому. Ми знову говорили про наше кафе, про море, куди поїдемо після перемоги. Але водночас я відчувала, що він ніби прощається. Саша часто повторював: «Ти все зможеш. У тебе вийде. Ти будеш щаслива. Я не повернусь…» Я не хотіла вірити в ці слова, відганяла від себе такі думки.
І коли вже потрапив у Часів Яр, перше завдання — не змогли зайти, повернулися. Я ще тоді відчула щось дуже тривожне. Почала робити все: косила, працювала, займалась дітьми, лиш би не думати. А ввечері — повідомлення: “Я дома”. Останній раз ми говорили 2 липня, на день народження Сашиного тата. Він сказав: “Йдемо на три дні”. Але я знала — це не три. І він сам додав: “Дай мені п’ять. Я знаю, яка ти — все одно доберешся до когось”.
Після цього я вже не думала ні про кафе, ні про бізнес. Просто виживала. Меншому синові було два роки, і він мене дуже “заземлював”. Не хотів їздити — тільки ходити. І я через це зрозуміла, що треба жити зараз. Повільніше. Не бігти. Бо все може змінитися за секунду.
– Розкажіть, будь ласка, як ви дізналися про загибель Саші та що тоді пережили?
– 7 липня мені принесли повідомлення, що Саша зник безвісти, але ще 5 липня його мама зателефонувала з таким плачем, що я вже відчула – щось недобре. Сашко ще просив нас почекати п’ять днів, не піднімати паніку. Я заспокоювала маму, а сама відчувала, що все не так. О 7 ранку мама відчула, що його серце перестало битися. Я – о 7 вечора: раптом рука терпне, серце пече, хвиля злості й болю. Це не пояснити словами. Потім – військовий на порозі. З виразу обличчя військового зрозуміла, що щось недобре трапилося…
Коли Саша зник, нам пояснили, що у такому випадку діє певна процедура: мамі треба написати заяву та здати ДНК. Ми разом із військовим і поліцією поїхали до його батьків – нам усе розповіли й пояснили, що робити.
Увечері 7 липня подзвонив сусід із 80-ї бригади, й сказав: “Юлю, Саші нема вже два дні. Він загинув у середу (5 липня, – авт)”. Я відповіла, що в мене є сповіщення про безвісти зниклого. Сусід пояснив: “Поки тіло не забрали – він формально безвісти зниклий”.
Пізно ввечері я написала військовому, перепросила за час і сказала, що знаю, що Саша загинув, але тіло ще не повернули. Він дав мені номери людей, які фактично забрали Сашине тіло, хоча я тоді цього не знала. Коли я подзвонила, мені відповіли: “Коли ми його заберемо – повідомимо”.
У суботу, 8 липня, зі мною офіційно зв’язалися й повідомили: “Ваш чоловік загинув, ми забираємо тіло”. Почалася вся процедура поховання. Той місяць я майже не пам’ятаю. Найчіткіше лишився день поховання, 11 липня – це було найгірше, ніби дві паралельні реальності.
– Чи можете ви розділити ці два роки на певні етапи? Що було найтемніше, а коли вперше з’явився хоч якийсь промінь надії?
– Перший місяць – суцільна чорна діра. Я пам’ятаю лише запах труни, похорон, і все. Дітей, побут, обличчя людей – ні. Потім – пів року без сну. Я їздила машиною й могла врізатися у паркан від втоми. Усередині – наче крижина приклеєна до грудей, постійно холодно. Потім – звернулася до психологів, реабілітація. Це болісно, але дає відчуття, що ти не божеволієш. І лише десь після року почала відчувати, що в цій темряві є маленькі промінчики – діти, робота, якісь дрібниці, за які можна дякувати Богу.
– Ви кажете, що Бог «дав відчути всі періоди» – і як дружини загиблого, і як дружини безвісти зниклого. Що ви винесли з цього досвіду для себе й для інших жінок?
– Найперше – співчуття й розуміння. Я знаю, як це – коли немає тіла, немає підтвердження, і ти між небом і землею. І знаю, як це – коли тіло є, і ти мусиш ховати свою людину. Це різний біль, але однаково нестерпний. Тому я намагаюся говорити з іншими жінками, підтримувати їх, ділитися досвідом. Мені хочеться, щоб вони розуміли: ви не самі, ви не ненормальні, це все – нормальні реакції на ненормальні обставини.
– Коли ви зрозуміли, що треба не просто виживати, а робити щось нове – наприклад, відкрити кафе? Що вам дало сили довести ідею до кінця?
– Саша мріяв про місце, де люди могли б зустрічатися без телефонів, спілкуватися по-справжньому. Після його смерті я довго думала, як цю мрію втілити. І коли з’явився ресурс – психологічний, фінансовий – я зрозуміла: це моя форма пам’яті про нього й мій шлях до життя. Це не відразу, це після багатьох маленьких кроків – терапія, розмови, робота.
– Назва кафе “Любу тебе” – дуже особиста. Як ваші хлопці відреагували на те, що ви реалізували вашу спільну мрію із Сашею? Чи є у вас відчуття, що він поруч у цьому?
– Так, для дітей це теж спосіб пам’яті. Вони знають, що це татова ідея, татова любов. А для мене кожен відвідувач – ніби нагадування, що життя триває. Я часто відчуваю, що Саша поруч. У дрібницях: запах, пісня, яка грає вчасно, людина, яка сказала саме ті слова.
– Що б ви сказали зараз жінці, яка саме в цей момент отримала звістку про зникнення чи смерть чоловіка? Що було б важливим почути тоді для вас самої?
– Сказала б: ви не одна. Ваш біль реальний, ваша реакція нормальна. Плачте, кричіть, моліться – як можете. Не соромтеся просити про допомогу. І вірте: навіть у цій темряві можна знайти маленький промінчик. Я не скажу, що стане легко. Але можна навчитися жити далі, тримаючись за життя й за дітей, якщо вони є. І пам’ятати, що пам’ять – це теж любов.
Читайте також:
Замість спокійного життя за кордоном він обрав фронт: розповідь дружини загиблого Героя Юрія Куліша
