Виходець із Донбасу, він тривалий час працював у навчальних закладах Рівного та Луганська. Нині Олександр Андрійович Галич – професор кафедри державного управління, документознавства та інформаційної діяльності Національного університету водного господарства та природокористування. Нещодавно професор Олександр Галич відзначив 70-річчя. Про життя і науку, Схід і Захід, минуле, сьогодення та майбутнє — розмова з професором.
Про вибір фаху
- Пане професоре, що саме вплинуло на вибір Вашого майбутнього фаху?
-
Важке запитання. Я народився у звичайній робітничій сім’ї в місті Макіївка. Це – Донецька область. Батьки мої не мали як такої освіти. Батько в мене закінчив один клас церковно-приходської школи ще за царської Росії. Мати закінчила лише 6 класів. На той час багато людей мали таку освіту, тому я про щось велике й не думав. Учився у звичайній сільській школі, більшість учителів у якій навіть вищої освіти не мали, бо це були 50-ті 60-ті роки, коли ще відчувалися наслідки війни. У 1966 році я закінчив середню школу й поступав на історичний факультет у Донецький державний університет, який щойно відкрився в шахтарській столиці, але вступити з першого разу не вдалося. Мені хотілося стати істориком, однак ця мрія не здійснилася тому, що в той рік випускним, крім одинадцятого класу, який я закінчив, ще й був 10 клас. Це був перехідний період. Закінчувалася хрущовська реформа освіти, яка була визнана невдалою. Школа тоді називалася трудовою політехнічною, у нас 10 годин на тиждень було виробниче навчання, і коли цю реформу припинили, знову повернулися до десятилітнього терміну. Саме тому в 1966 році був подвійний випуск. Як зараз пам’ятаю, конкурс на одне місце в Донецьку на історичному факультеті був 22,67 на одне місце, тому я не поступив. Служив в армії, звідки повернувся наприкінці серпня 1969 року, коли вступна кампанія вже закінчилася. Вирішив влаштуватися на роботу на доломітний комбінат у місті Сіверську, встиг вже пройти медичну комісію, співбесіди з керівниками різних рангів, щоб мене прийняли на роботу. А тут вийшла постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про те, що при університетах створюються підготовчі відділення для дітей робітників і селян, також тих, хто був демобілізований з армії. Я вирішив скористатися цією постановою. Це було зробити нелегко тому, що однією з умов прийому документів на підготовче відділення слід було мати рекомендацію командира частини, де я служив. Довелося написати листа командиру.Поки звідти прийшла відповідь, мабуть, з місяць, а, може, й більше минуло часу. Коли поїхав у Донецький університет з рекомендацією командира, там мені сказали, що вже майже закінчили набирати слухачів на підготовче відділення, залишилося лише два місця і не на історію: одне на фізику, інше – на українську мову і літературу. Переді мною постала дилема, що вибрати? Я колись на олімпіаді з фізики отримав друге місце, то міг піти туди, з іншого боку, українська мова і література – це щось було ближче до історії, бо це ж гуманітарна спеціальність, тому я вибрав її. Учитися на підготовчому відділені розпочали з першого грудня 1969 року. У червні склали випускні екзамени, які нам зарахували як вступні, і так у 1970 році я став студентом філологічного факультету Донецького державного університету. Вчився відмінно, на третьому курсі став ленінським стипендіатом, це тоді була чи не найбільша нагорода чи заохочення для студентів, бо тоді стипендія в мене була майже такою, як заробітна плата молодих спеціалістів (я три роки її отримував). Після закінчення філологічного факультету постав вибір, що робити далі? Мене рекомендували на навчання в аспірантуру на кафедру теорії літератури, що була в університеті, закінчивши яку, я отримав призначення в Рівне, на кафедру російської та зарубіжної літератури, яка була тут в педінституті. У серпні 1978 року ми з дружиною Валентиною Миколаївною приїхали до Рівного. Думалося, що років три проживемо тут, а тоді повернемося на Донбас, у рідний Донецьк, а вийшло що я 20 років тут прожив. Правда, за час роботи в Рівному я встиг стати доктором наук, професором. 1998 року мене запросили в Луганськ на роботу в щойно відкритий на базі педінституту університет, який невдовзі став національним і одним з найбільших в Україні. Після подій на Сході університет було евакуйовано в Старобільськ, що на півночі Луганської області. Там раніше був філіал нашого університету. У Старобільську я працював ще три роки: робота велась переважно дистанційно, оскільки в маленькому місті немає достатніх матеріальних умов для життя викладачів і студентів.
Про науку
-
Як починалася Ваша наукова біографія?
-
Моя наукова біографія розпочалася в Донецьку. Спочатку писав курсову роботу, потім дипломну в одного викладача, який пропонував займатися лірикою, а аспірантури в нього не було. Аспірантура була тільки на кафедрі теорії літератури. Завідувач цієї кафедри мене запросив до нього в аспірантуру. Спершу я збирався займатися лірикою, а потім куратор нашої групи Бабенко Г. І. (вона була знайома з одним із харківських письменників Ігорем Муратовим) розповіла, що в неї збереглися деякі рукописи його творів, які не друкувалися. Ганна Іванівна порадила трохи змінити профіль дослідження, зайнятися лірикою цього поета. Я почитав ті рукописи й зрозумів, що як письменник Ігор Муратов цікавіший з іншої точки зору, адже він написав експериментальний роман, що називався «Сповідь на вершині», подібного ні в українській літературі на той час не було, ні в літературах інших народів колишнього Союзу. У центрі цього роману була історична постать. Працюючи над ним, мені довелося листуватися з багатьма людьми, які знали героя роману. Зокрема, я листувався з Є. Примаковим, який став потім Головою Ради Міністрів Росії, з деякими іншими відомими людьми тодішнього Союзу. Врешті-решт в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії Наук УРСР я захистив кандидатську дисертацію й поступово дозрів до того, що приступив до написання докторської, причому досліджував те, що інші не радили – мемуарну літературу. Мені казали, у тому числі й авторитетні вчені, що в нас в Україні її немає, але я спробував зайнятися цим, працював з різними науковими джерелами. Деякі праці мені дав для роботи нинішній директор Інституту літератури академік Микола Григорович Жулинський (до речі, наш земляк, рівненчанин). Я отримав дозвіл для роботи в спецфондах, у них зберігалися видання закордонних мемуарів М. Грушевського, В. Винниченка, Г. Костюка й інших відомих діячів, до яких майже ніхто не мав доступу в СРСР. У 1991 році захистив докторську дисертацію в Київському університеті імені Тараса Шевченка, став першим доктором наук незалежної України. Радянський Союз припинив існування 25 грудня 1991 року, а я захистив дисертацію 27 грудня. З того часу займаюся багатьма напрямами в науці, але найцікавішим для мене стала документальна література, мемуари, художні біографії, публіцистика. Потихеньку за ці роки склалася наукова школа. Під моїм керівництвом захищено 8 докторських дисертацій і 37 кандидатських. Мої учні працюють скрізь в Україні, у багатьох університетах, а також у Чехії, Німеччині, Росії. Так склалося, що документальною літературою в Україні в основному займаюся тільки я, та мої учні. Цього року повинна вийти колективна книжка за моєю редакцією в Києві, вона називається «Література non fiction, теоретичний вимір». «Non fiction» означає в перекладі з англійської – «невигадана». Там представлені мої праці й праці моїх учнів, усього 9 авторів.
-
А зараз чим Ви живете, як саме працюєте?
-
Науковець повинен кожен день займатися улюбленою справою, думати весь час над якоюсь проблемою, яка його хвилює в цей момент. Якщо є перерва в роботі, то треба поновлювати знання. Важко сказати однозначно, чим конкретно я як науковець зараз займаюсь: пробую писати, вже великий шматок книжки написав про Бориса Акуніна. Це сучасний російський письменник, що живе на Заході, якого не дуже нинішня російська влада любить. Він створив цикл романів про знаменитого детектива Фандоріна Ераста Петровича, біографія цього героя простежується ще з дитячих років і фактично до смерті. Цей цикл писався Акуніним 20 років, з 1998 року по 2018. У мене вже десь 5-6 статей надруковано про цього письменника. Я намагаюся довести, що біографія Фандоріна є квазібіографією. Фандорін у творах Акуніна зустрічається зі справжніми історичними особами царської Росії, зарубіжних держав, він здійснює неймовірні подвиги, також зустрічається із героями вигаданих романів, зокрема Конан-Дойля – Шерлоком Холмсом. Реальні герої в колі його спілкування перетинаються з вигаданими, це дає підставу говорити, що й сама біографія Ераста Петровича Фандоріна є вигаданою біографією, яка може бути кваліфікована словом «квазі», що в перекладі з латині означає «фальшивий», «несправжній». Це одна з тих проблем, чим я займаюся. За останні роки луганська ситуація привела до того, що інтенсивність моїх наукових досліджень зменшилася, бо моя родина кілька місяців не мала житла взагалі, жила то в знайомих, то в гуртожитку, де не було ніяких умов, я не маю зараз бібліотеки, яка вся залишилася в Луганську. У минулому навчальному році дружина Валентина Миколаївна працювала на повну ставку у Львівській політехніці, і мені там дали 0,25 ставки навантаження, довелося цілий рік раз на два тижні їздити на 4 дні до Львова. Це не сприяло інтенсивності наукових пошуків, хоча в актив можна записати підручник для журналістських спеціальностей «Вступ до літературознавства», що вийшов у Львові 2017 року. У 2015 році в Рівному вийшла моя монографія про квазібіографічну літературу, українську й зарубіжну. Зараз теж активно займатися наукою не дає те, що в Національному університеті водного господарства та природокористування, у якому я зараз працюю, довелося читати курси, які я ніколи не викладав, у сфері, яка далека до моїх наукових інтересів. Багато часу займає розробка навчальних курсів, також я допомагав дружині, доктору наук з журналістики, в підготовці документів для ліцензування абсолютно нової для цього університету спеціальності – «Журналістика». Цю проблему вдалося вирішити, але настала пора профорієнтаційної роботи, щоб на журналістику прийшли вчитися студенти. Якби була така можливість, ми б звернулися до колишніх наших випускників педінституту, а це вчителі української мови і літератури, які живуть на Рівненщині, у сусідніх областях, яким зараз років 40-60. Це наші учні. Вони могли б допомогти нам набрати студентів. А щодо науки, я не втрачаю інтересу до неї й увесь час намагаюся писати. Нещодавно подав матеріали на конференції, присвячені 100-річчю від дня народження Олеся Гончара, у Дніпро, Полтаву, Хмельницький.
-
Олександре Андрійовичу, чи завжди Ви працювали над проблемами одного напрямку, чи були Вам цікаві різні теми, можливо, Ви хотіли займатися чимось іншим?
-
Я працюю над різними проблемами. У мене є близько 500 наукових праць, що надруковані: це книжки, монографії, статті й інші види наукової продукції. Наприклад, добра половина, а може, й навіть більше, – це дослідження про документальну літературу, але є в мене й розвідки, які стосуються історії української літератури, історії зарубіжної літератури, літератури рідного краю, у тому числі й Рівненщини, й Луганщини, Донеччини. Мої наукові інтереси є різновекторними. Мої учні також займалися різними проблемами, багато вивчало документальну літературу, інші – ні, однак я повинен був орієнтуватися в тому, про що вони писали. Одна з моїх останніх аспіранток, Ольга Поліщук, захистила дисертацію, яка пов’язана з так званою альтернативною літературою – абсолютно новим напрямком, який ще ніхто серйозно не досліджував ні в Україні, ні за рубежем. Це література пов’язана з так званою точкою біфуркації (розходження). Наприклад, що б було, якби хід історії пішов за іншим сценарієм? Тут, у Рівному, жив письменник Олександр Ірванець (його сестра була моєю студенткою), що написав роман «Рівне/Ровно (стіна)». Ця, так би мовити, альтернативна історія пов’язана з тим, що письменник спробував розділити місто Рівне «стіною», такою, яка фактично розділяла дві системи, радянську і західний світ. Як відомо з історії, колись Берлін був розмежований такою ж стіною. Про цього автора багато написано, він бував у Луганську, зустрічався із студентами, розповідав про свою альтернативну історію.
Світ захоплень професора
-
Шановний професоре, чи маєте ви захоплення, окрім науки? Розкажіть про них, будь ласка.
-
Якщо говорити про своє хобі, то полюбляю дивитися по телевізору футбол, принаймні стежу за командою «Шахтар» з Донецька, яка зараз базується в Києві, грає в Харкові, а до цього перебувала у Львові. Коли жив у Донецьку, то ходив на футбол, зараз вже давно не був на стадіоні. Коли є відповідна наснага, то можу написати вірші, у мене навіть три книжки поезій вийшло колись давно. Перша з них була облікована до мого 50-річчя, тобто 20 років тому, й називалася «Мнемозина».
Наука і матеріальні блага
-
Чи отримували Ви будь-яку матеріальну підтримку під час наукової роботи?
-
Яка там підтримка… Після здобуття незалежності України науковці, як правило, не досить багаті в нас люди, видають свою продукцію за власні кошти. Щоправда, на конкурсній основі я, працюючи в Луганську, наприклад, виграв ґрант на тему, яка фінансувалася Міністерством освіти протягом трьох років − з 2013 по 2015. Ця тема називалася “Документалістика початку ХХІ століття: проблеми теорії та історії”. На неї виділялися щороку невеликі кошти, які дозволяли щось видати. Моя остання монографія була видана в 2015 році якраз за ці кошти. Сьогодні мало кому цікаво вкладати фінанси в продукцію, яка не дає швидкої віддачі, тому зараз дуже ускладнилися умови публікації. Скажімо, щоб стати професором, потрібно друкуватися в закордонних виданнях, на це потрібні великі кошти, а щоб проходити стажування в закордонних університетах − скільки це треба грошей! Для більшості це неможливо, особливо для молодих учених великою проблемою є стати доцентом, професором. У нас в Україні за останні кілька років настільки все ускладнилося в науці, що за рік учені звання одержує дуже обмежена кількість людей, а це не нормально.
-
Чи розглядали Ви раніше для себе перспективу продовження наукової роботи за кордоном?
-
Коли я захистив докторську дисертацію, мене запрошували викладати за кордон. Попередня розмова була про роботу в Московському університеті. Там на кафедрі теорії і літератури в той час уже працювали дуже відомі й знамениті вчені, але в них уже вік був доволі солідний, тому шукали вони молодих, а мені було 43 роки, коли я став доктором наук. Потім мене з дружиною запрошували в Банську Бистрицю, в університет, що в Словаччині. Там ставили умову вивчити словацьку мову, але не це нас лякало, образливим було те, що зарплатня наша повинна бути набагато нижчою, ніж у словацького викладача. Тому ми не прийняли цю пропозицію. У 1998 р. на науковій конференції в Празі моя дружина познайомилася з ученими з різних регіонів світу, й один із професорів з Австралії запропонував нам перебратися до цієї держави, умови досить привабливі були: давали котедж, автомобіль, досить високу зарплату, при цьому не вимагали негайно вивчити англійську мову. Та ми не наважились так далеко їхати. А вже зараз, мабуть, і пізно нам десь мандрувати за кордон, хоча б десь і могли б у Білорусі влаштуватися на роботу, де у нас є колеги, друзі.
Із чого починати молодому науковцю
-
Як молодому досліднику на вашу думку знайти актуальну суспільно значиму тему для наукового пошуку?
-
Молодим дослідникам треба не боятися шукати те, що є нове і перспективне. У кожній галузі воно є, мені важко сказати, що буде нове в публічному управлінні, вашій фаховій сфері, але у своїй галузі я багато знаю таких можливостей, де можна спробувати, наприклад, довести, що і в українській літературі є твори, які можуть бути цікавими як для національного, так і зарубіжного читача. Нашу літературу на Заході не знають, а це погано, або якщо знають, то це завдяки перекладам з російської. Отак ішов процес у радянську добу: спершу в Росії друкували твори талановитих українських письменників, а якщо вони в Москві вже стали великими, відомими, то їх «просували» й за рубіж. Результат відомий. Якщо, скажімо, у росіян є пʼять Нобелівських лауреатів, а в нас жодного досі, у поляків є, у сусідів наших найближчих, у Білорусі, є Нобелівські лауреати, а в нас немає. Це говорить про те, що нашу літературу за кордоном погано знають, там навіть Шевченка не знають (плутають поета з футболістом!), і тому ми маємо довести, що українська література з глибинними історичними коренями, багата за жанровими формами, оригінальна за стилістикою,заслуговує на те, щоб її вивчали у світі. Тут важливі компаративні студії, тобто порівняння між нашою літературою й, скажімо, англомовною літературою.
Чи є різниця між студентами Сходу і Заходу
-
Ми знаємо, що ви 20 років жили в Рівному працювали в педінституті, де заклали підмурки своєї наукової школи, а потім – педагогічна і наукова діяльність продовжилася в Луганську. Скажіть, студенти Сходу і Заходу відрізняються? Що їх об’єднує?
-
Відрізняються, звичайно, ментальністю. На Сході України переважна більшість студентів російськомовна, але це не значить, що вони там гірші, адже це історично так склалося. Учитися на факультет української філології приходили російськомовні студенти, але за час навчання вони вже вільно володіли українською мовою, писали художні твори українською, ставали лауреатами престижних премій, переможцями конкурсів. До Луганська часто запрошувалися письменники, які народилися на Заході України. Перед студентами виступали Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець, а з класиків був Дмитро Павличко. Вважаю, що різниця між студентами Сходу й Заходу України не є такою якоюсь непереборною, нездоланною. Училися в Луганському національному університеті переважно діти із самого Луганська, Луганської та Донецької областей, були студенти й із Західної України, чимало іноземців. Усі вони жили повнокровним життям: здобували знання, займалися спортом, відвідували творчі студії та наукові гуртки. Щороку 1 березня відзначався День університету, заснований 1921 року. У цей день відбувався грандіозний концерт, щоразу за оригінальним сценарієм. Він був не лише творчим звітом студентів і викладачів Інституту культури, а й демонстрацією талантів студентів різних спеціальностей, славили свій університет й іноземці (запамʼяталося, як щиро співав «Заповіт» Тараса Шевченка китаєць). Брали участь у цьому концерті й відомі співаки − Олег Скрипка, Ані Лорак, Олександр Пономарьов. В університеті багато робилося для того, щоб заохочувати студентів займатися художньою творчістю. З моєї ініціативи була відкрита спеціальність, якої в Україні не було раніше, − «Літературна творчість». До мене нещодавно телефонувала моя колишня аспірантка, яка вчилась на цій спеціальності, Анастасія Шевердіна − письменниця, кілька її книжок стали бестселерами, про неї вже згадують в кандидатських і докторських дисертаціях. Випускником «Літературної творчості» був Василь Голобородько, відомий український поет, який через нестандарте мислення не мав змогу здобути вищу освіту в радянські часи.
Про індекс цитування і наукове життя студентів
-
Ми знаємо, що у Вас, шановний професоре, високий індекс цитування. Яку роль грають сучасні наукометричні ресурси у Вашій науковій роботі?
-
Говорять, що в мене друге місце за індексом цитувань серед викладачів Національного університету водного господарства та природокористування. Я − філолог, а навчальний заклад технічний. Як можна оцінити діяльність того чи іншого науковця, якщо вони працюють абсолютно в різних галузях знань? На Заході придумали спосіб визначати кращими тих учених, кого найчастіше цитують. Значить, вони більш прогресивні, посідають вищі позиції в науковому світі. До наукометричної бази уведений бібліографічний опис лише 77 моїх наукових праць із 500, а індекс цитування 774. Пишаюся тим, що в моїх учнів індекс цитувань також високий.
-
Як на Ваш погляд можна урізноманітнити наукове життя студентів НУВГП? Молодь прагне до більшого інтерактивну, до більшого відходу від класичного розуміння конференцій і подібних заходів. Можливо, слід запропонувати нові формати таких заходів?
-
Конференції – це традиційний формат, який історично склався, що і в нас, і на Заході досить розповсюджений. Погоджуюся з вами, що методику наукової конференції треба постійно оновлювати у відповідності до сучасних інформаційних запитів, уводити інтерактивні технології (нині популярні такі заходи в межах конференції, як круглий стіл, тренінг), використовувати мультимедійні засоби. Зараз багато університетів стали проводити Інтернет-конференції, де допускаються виступи її учасників по скайпу. Студент прийшов в університет не лише для того, щоб здобути певну професію, а й отримати вміння займатися науковою роботою. Я пам’ятаю, як нещодавно на лекції говорив, що якби хтось із сучасних студентів вчився в Києво-Могилянській академії, заснованій 400 років тому, то тих знань, що він отримав, вистачило б на все життя, а сьогодні наукова інформація весь час оновлюється, й тому людина, на якій би посаді вона після закінчення університету не працювала б, буде відчувати брак знань. Тож потрібно постійно бути в курсі всього нового, безупинно вчитися. Наукова робота дозволяє зробити життя студента більш цікавим. Він може зробити маленьке відкриття, яке в масштабах планети буде здаватися незначним, але це дасть йому змогу повірити в свої сили, навчитися переборювати труднощі. У мене були студенти, які починали займатися наукою під моїм керівництвом ще зі шкільних років (у Малій академії), згодом ставали кандидатами й докторами наук. На кафедрі державного управління, документознавства й інформаційної діяльності, практикують колективні наукові дослідження студентів зі своїми керівниками. Може бути й такий спосіб, залучення студентської молоді до наукових пошуків. Я ж прихильник того, щоб студент під керівництвом викладача самостійно готував публікації. У мене були випадки, коли мої учні друкували свої статті навіть в академічних журналах. Памʼятаю, у «Слово і час», виданні Національної академії наук України, опублікувала свою розвідку моя рівненська студентка Юлія Десятова.
Питання для самого себе
-
Яке б запитання Ви б самі собі поставили?
-
Мене зараз дуже хвилює, як здійснити набір на спеціальність “Журналістика”, в умовах конкуренції, адже така спеціальність є в приватному Міжнародному економіко-гуманітарному університеті. Нашу перевагу вбачаю в тому, що наш університет найпотужніший навчальний заклад в області, який розширення номенклатури спеціальностей повʼязує з перспективами свого розвитку, а, крім того, він – державний. Державний нагляд за якістю знань сприяє наданню якісних освітніх послуг. Йде природний відбір, спеціальностей, ті, які зараз не дуже потребує суспільство, відходять. Я думаю, що в перспективі в НУВГП можна сформувати Гуманітарний інститут, де, зокрема, відкрити, таку спеціальність, як «Технічний переклад», адже в університеті готують фахівців з будівельних та різних технічних спеціальностей, які повинні володіти навичками перекладу з іноземних мов, щоб читати зарубіжну наукову літературу. Можливо, у майбутньому з’являться в НУВГП й учительські спеціальності, бо в умовах, у яких перебуває наша держава, наш навчальний заклад повинен мати здорову конкуренцію між державними університетами. Слід у цьому скористатися досвідом великих міст. Так, наприклад, філологічні спеціальності в Києві запроваджені в Національному технічному університеті України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського». Це при тому, що є потужний Київський національний університет імені Тараса Шевченка, авторитетний Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова. Журналістика успішно студіюється в уже згаданому Національному технічному університеті та Національному авіаційному університеті в Києві, у Національному університеті «Львівська політехніка», Запорізькому національному технічному університеті.
-
Дуже дякуємо за інтерв’ю, навіть нас, студентів спеціальності «Державне управління та адміністрування» зацікавила журналістика!
Журналістика й для мене теж не є фахом, але інтерес до неї в мене досить тривалий. Навчаючись у Донецькому державному університеті, я паралельно відвідував заняття з журналістики на так званому факультеті громадських професій. Навіть практику проходив в Артемівську (нинішній Бахмут) у міськрайонній газеті «Вперед». Друкувався в тодішніх обласних газетах «Комсомолець Донбасса», «Социалистический Донбасс», «Радянська Донеччина». Коли я жив у Рівному, на початку 90-х років, мав на 10 каналі, головним редактором якого був відомий журналіст Микола Кривий, авторську телепрограму “Мнемозіна” (назва походить від імені богині пам’яті). Я провів понад 20 передач про мемуари різних українських письменників, починаючи з М. Костомарова, який жив колись у Рівному. У Луганську та у Львові для студентів-журналістів я викладав теорію літератури, як уже згадував, видав підручник із цієї дисципліни для студентів спеціальності «Журналістка». Шановні Юліє і Олю! Дякую і Вам за увагу, можливість повернутися в минуле, згадати головні віхи мого життя.
Спілкувалися Юлія ЖАКУН та Ольга РУДНИК,
студентки НУВГП
Галич Олександр Андрійович – доктор філологічних наук, професор, професор кафедри державного управління, документознавства та інформаційної діяльності Національного університету водного господарства та природокористування, “Відмінник освіти України” (1998), “Заслужений діяч науки і техніки України” (2007), Почесний професор ДЗ “Луганський національний університет імені Тараса Шевченка” (2014). Виходець із Донбасу, тривалий час працював у навчальних закладах Рівного та Луганська. Був головою спеціалізованої ради із захисту кандидатських дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук з спеціальностей «теорія літератури» та «українська література в ДЗ “Луганський національний університет імені Тараса Шевченка”, головою Луганської обласної організації “Україна – світ”, керував Луганським осередком НТШ. У 2000 – 2017 рр. очолював Східний філіал Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Має 500 наукових та науково-методичних праць, з них: 12 монографій і 20 підручників і посібників. Під керівництвом О. А. Галича захищено 8 докторських і 37 кандидатських дисертацій.
Нещодавно Олександр Андрійович відзначив своє 70-річчя.