27-річний Володимир Кулай, уродженець Рівненщини, із перших днів повномасштабного вторгнення став до зброї, аби боронити Батьківщину. Не чекаючи на мобілізацію, він пішов на фронт добровольцем – і з того часу не залишає передової.
Сьогодні він – командир батальйону безпілотних систем 155 окремої механізованої бригади, офіцер, який пройшов шлях від простого солдата до людини, що щодня приймає рішення, від яких залежить життя інших.
Командир роти на службі
Війна для нього почалася не 24 лютого 2022 року, а ще раніше – з розуміння, що справжні зміни в країні можливі лише через боротьбу. “Ми вже показали наш рух до змін у 2014-му. Зараз ми зобов’язані завершити ці перетворення. Ця війна – не просто війна держави, це війна цілого покоління”, – говорить Володимир.
Сучасна війна, за словами військового, кардинально відрізняється від уявлень минулого: “Це війна технологій, знань, навичок і витривалості. Це не просто стрілянина, це боротьба розумів, швидкості рішень і людської гідності”.
За кілька років служби Володимир встиг побувати майже на всіх напрямках фронту – від запеклих боїв на сході до стримування наступу на півдні. Він не лише брав участь у штурмах і обороні, а й навчався, ріс, аналізував помилки і переймав досвід.
“Я знаю, як бути пораненим. Знаю, як страшно в ямі. Знаю, що значить не бути покинутим, коли болить так, що не можеш кричати. Але я також знаю, як витягати інших – і як важливо, щоб твій командир був поруч не лише на словах”, – ділиться військовий.
На фронті
Командир роти – це не лише звання. Це – тягар щоденного вибору. Що дати бійцям: не лише амуніцію і накази, а й підтримку, впевненість і приклад. “Я бачив, чого чекають від командира солдати. І знаю, що саме їм потрібно, аби вижити й перемогти”.
Але найбільше Володимира болить не ворог – а байдужість і лицемірство всередині держави. Він не боїться російського солдата так, як боїться тих, хто у тилу шукає винних замість відповідальності:
“Мене не так лякає ворог, як лякають ті, хто при кожній нагоді шукає винних. Хто в кожній проблемі бачить “їх” – і це, на жаль, не Росія. Ти сам домовляєшся з державою у кабінеті, несеш хабар, але проклинаєш систему. Голосуєш за зручне, а потім зневажаєш результат. Це не державність – це страх, замаскований під цинізм”.
Він переконаний: лише особиста відповідальність здатна змінити країну. Не чекати, не перекладати, не виправдовувати. “Державність – це дія. Це коли не чекаєш кращого дядю. Це коли ти сам – держава. З твоїми виборами, мовчаннями, рішеннями. З твоєю совістю або її відсутністю”.
Володимир на позиціях
Сьогодні Володимир продовжує служити. Його батальйон – боєздатний, згуртований підрозділ, готовий виконувати найскладніші бойові завдання. Він не звик до тиші – бо знає, якою ціною вона дається.
“Хочеш кращого? Стань кращим. Стань совісним. Або хоча б чесним”, – резюмує військовий, для якого слова “служити” та “жити” давно стали синонімами.
Це історія не просто одного командира. Це образ нового українського воїна – того, хто не лише тримає автомат, а й думає, аналізує, росте. Того, хто готовий захищати не лише територію, а й цінності.
Читайте також : Куди піти у Рівному на День Незалежності