З одного боку керівництво України прийняло далекоглядне та розумне рішення про легалізацію грального бізнесу в країні. З іншого боку, до роботи із забезпечення прозорості ринку та рівності прав кожного учасника чиновники віднеслися з великою долею недбалості. Мовляв, що там податками займатися чи з нелегальними операторами боротися: та в нас, вибачаємося, дупи будуть мокрі оформлювати ліцензії усім бажаючим. Та ми ще обирати будемо, чи варто давати дозвіл. Але ситуація виявилася не настільки вражаючою з точки зору фінансових надходжень, як прогнозували завзяті оптимісти. Все вийшло начебто не те щоби зовсім погано, але спонукало замислитися майже за словами легендарного твору Шевченка. Бо не все сталося як гадалося.
Вчимося на своїх помилках — бо ми вперті. Чи причина в іншому?
За цим посиланням можна знайти цікавий матеріал про здивування наших чиновників з того, що замість омріяних 5–6 мільярдів гривень за ліцензії станом на середину літа минулого року ми отримали трохи більше 1 мільярда. Зауважте, війни тоді ще не було. Взагалі про проблеми українського ринку гемблінгу та беттінгу писалося багато. Наприклад, тут про них розказано достатньо.
Але, здається, що багато хто з прихильників легалізації ринку азартних ігор не збагнув головного: будь-який бізнес потребує від держави забезпечення декількох важливих речей. Як, наприклад, це відбулося у Латвії, де онлайн та наземні казино та БК процвітають. До речі, прочитати про досвід прибалтійської країни можна у цьому матеріалі.
Так чому іноземні оператори не заходять в Україну в тій кількості, як планувалося? Як бачите, війна тут ні до чого, бо якраз зараз до нашого ринку виявляють інтерес багато цікавих та відомих компаній. Треба тільки не змарнувати свій шанс та зробити їм крок назустріч.
Чому бізнес треба заохочувати, а не намагатися роздягати до нитки
Група депутатів та фінансовий комітет Ради нещодавно зробив легальним учасникам ринку черговий «подарунок». Тут хочуть знову змінити правила гри, тобто податкове законодавство. Звичайно, не в сторону його лібералізації. Таке враження, що наші представники влади думають, що бізнеси створюють, щоби платити державі податки. Змушені їх розчарувати: будь яка підприємницька діяльність ведеться з метою отримання прибутку. Або для збільшення капіталізації власної компанії, що до грального бізнесі в Україні має вкрай слабке значення.
Так ось: плата за ліцензію та податки — це, наприклад, як мито за можливість перевезти товар з однієї країни в іншу. Якщо заробити гроші не вдасться, то ніхто вести справи не буде. А наші чиновники з депутатами, здається, зовсім не розуміються на цих питаннях. Тому створюють такі умови, щоби оператори ринку замислилися: а навіщо нам та Україна? Ось у Латвії розмір плати за ліцензію в 6,5 раз менше. Та й правила гри ніхто не змінює, коли заманеться.
Важливо забезпечити прозорість прийняття будь-яких рішень та заохочувати представників бізнесу працювати саме на українському ринку. Інакше доведеться на самоті лише заспівати сумну пісню: думи мої, думи мої, горе мені з вами…
На правах реклами