Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Павлові Жалку було лише 24 роки. Його колеги з будівельної бригади вже стояли у військкоматі, тож він просто став поруч — без вагань і зайвих слів. Зібрався й поїхав.
«Я сказав рідним, що я на роботі. Коротко і ясно. Не хотів, щоб сильно переживали», — пригадує він.
На той час Павло жив із бабусею. Зізнається: сказати їй правду було набагато страшніше, ніж вирушити на фронт.
«Їй щось говорити — це дуже страшно. Знав, що буде… Але потім вже довелося повідомити, де я і що я».
Ракета наздогнала ворожий літак
До війни Павло працював у Києві на будівельних і ремонтних об’єктах — довгі зміни, щільний графік, звичайні турботи мирного життя. Найбільшим ризиком тоді було зірвати дедлайн. Тепер його щоденне завдання — збивати те, що летить знищувати людей і міста.
Про день на Донбасі, коли ракета наздогнала російський літак, Павло розповідає стримано, без пафосу — як про складну, але виконану бойову роботу.
«Нас тоді було двоє на позиції. Я чую з одного азимуту, колега із запасної позиції — з іншого. Він по рації чітко давав, де може вийти авіація. Вони тоді цілодобово висіли над нами — КАБи, скиди, усе підряд. Вискочити, зробити постріл — це ризик, що тобі на голову щось прилетить або “пташка” зайде зі спини».
Цього разу він встиг.
«Авіація вийшла саме по тому азимуту, що казав колега. Я зробив постріл. Хлопці кричали: “Ховайся!”, а я ще кілька секунд стояв, дивився, як ракета йде за літаком. Побачив, що ціль вражена. Але все одно чекали десь хвилин сорок, поки пілоти 28-ї не підтвердили: збиття є».
Емоції після збиття змішалися — радість від виконаного завдання та страх від усвідомлення, що тепер він став для ворога пріоритетною ціллю.
«Було страшно, чесно. Розумів: для них ти вже ціль номер один. Понад тиждень після того було стрьомно, що, не дай Бог, штурм, зайдуть, пізнають — і все».
Служба змінилася, але не стала легшою
Після Донбасу служба для Павла змінилася, але не стала легшою. Нині він служить у підрозділі, який виїжджає під час повітряних тривог.
«Можемо піднятися в будь-який момент — день чи ніч. Виїжджаємо групою по 3–4 людей. Моя задача — координувати хлопців, давати азимут, а якщо сам бачу ціль — відкривати вогонь. Кожен виїзд — з надією, що саме сьогодні вдасться збити».
Жодних талісманів чи ритуалів, лише концентрація й молитва — особливо після поранення.
Віра в Бога — на першому місці
«Кожен захід на позицію — з молитвою. Особливо, коли йдеш пішки, без можливості заїхати. Віра в Бога — на першому місці. Я всім це раджу».
За три роки війни його найближче коло звузилося до побратимів і бабусі, яка чекає вдома. Багато друзів загинули, інші виїхали і просто зникли з його життя.
«Я не тримаю зла. Кожен сам вирішує, хто він і як хоче жити. Але до ухилянтів в більшості ставлюся негативно. Особливо до тих, хто ще й гадості говорить. Не хочеш — сиди тихо, роби свою роботу. Не заважай тим, хто воює».
У мирному житті після Перемоги Павло бачить себе не у війську, а за ноутбуком або серед гірських краєвидів.
«Хочу здобути іншу спеціальність, піти в комп’ютерні технології, тестування програм, ігри. І, звісно, в гори. Полазити, подихати — щоб відчути, що ти живий, а не просто існуєш між виїздами».
Про Перемогу
Про Перемогу говорить коротко й максимально чітко — як про беззаперечну мету.
«Україна має бути незалежною. Крапка».
А потім додає звернення, у якому немає гучних слоганів — лише щире побажання.
«Читачам — віри в Україну, віри в ЗСУ і в нашу Перемогу. А побратимам — сили, терпіння і побільше збиттів. Щоб ми всі повернулися додому живі».
Сили територіальної оборони ЗСУ
Регіональне управління Сил територіальної оборони “Захід”
104 бригада тероборони ЗСУ “ГОРИНЬ”
Читайте також історію бійця 104 бригади з позивним «Петрович».
