Ще кілька років тому Геннадій вів стабільне життя: розвивав власну справу, керував проєктами, укладав угоди та щовечора повертався додому до дітей.
Та з початком повномасштабного вторгнення усе змінилося. Він евакуював родину за кордон, а сам добровільно прийшов до ТЦК та вступив до Рівненської тероборони. Побратими знають його під позивним «Харлам».
«Якщо не я, то хто? Спочатку я зробив усе, щоб захистити свою родину — але залишалася мама, залишався мій дім. І заради них, заради майбутнього синів, я мусив іти. Бо ми не маємо права тікати. Ми маємо гнати ворога з нашої землі».
Бойових шлях у Бахмуті
Перші місяці служби чоловік провів на півночі, біля білоруського кордону, де існувала реальна загроза прориву. Неподалік розташована атомна електростанція, яку ворог міг спробувати захопити. Згодом, коли основні бої перемістилися на Схід, разом з батальйоном він вирушив туди — у найгарячіші точки фронту.
У Бахмуті доводилося виконувати евакуації поранених під постійними обстрілами. На Куп’янському напрямку — рухатися розбитими дорогами, долаючи ризики для кожної колони. Робота тривала без відпочинку, та жодної скарги від нього не почули.
«Після одного виходу з Бахмута заглохла наша машина. Я підняв капот, поправив клему. За цей час попереду нас пролетів інший пікап. А через 150 метрів — по ньому влупив ПТУР. 200-й. 200-й. 300-й. Якби не заглохли — це були б ми. Хтось там зверху нас тоді прикрив».
Головний сержант батальйону
Сьогодні Геннадій — головний сержант батальйону, відповідальний за бойову підготовку. Тренування під його керівництвом відбуваються навіть у найскладніших умовах: у лісі, на замінованих ділянках, під звуки ворожої артилерії.
«Сьогодні війна — це не взводні злагодження. Це малими групами, швидко, без права на помилку. Або ти готовий — або тебе нема. І тому ми вчимо, готуємо, ганяємо наших пацанів так, як треба. Бо неготовий — це вже поранений».
У підрозділі, де служить «Харлам», склалася особлива атмосфера. Це не просто колектив — це сім’я, яка разом проходить крізь усі випробування.
«Найгірше — це не коли стріляють. Найгірше — коли чуєш по рації: “300-й… 200-й…”. А ти знаєш, хто це. Це не позивний — це твій друг. Побратим. Той, з ким хліб ділив».
За два роки бачив рідних лише тричі
За два роки він бачив рідних лише тричі. Зв’язок підтримує, але визнає: війна не дає можливості жити наполовину — серце постійно на фронті.
«Так, я втомився. І фізично, і морально. Але кожен день підтверджує, що я правильно зробив, коли пішов. Мене тримає віра в Перемогу. І те, що я ще побачу, як мої діти живуть у мирній Україні. Що ми з дружиною ще повернемось додому. Я ще й бізнес відновлю. Але спершу — тиждень святкування з побратимами. Бо ми це заслужили».
Та, окрім втрат, його болить і байдужість частини чоловіків у тилу. Це, каже він, не менше ранить, ніж звістки з фронту.
«Я за молодь. Вони мають жити, закохуватись, гуляти. Ми для того й тримаємось. Але коли бачу “бугаїв” по барах, що не в армії — це демотивує. Бо ми не безсмертні. А тягнемо війну всією спиною. Не можна тікати, коли хата горить».
Сили територіальної оборони ЗСУ
Регіональне управління Сил територіальної оборони “Захід”
104 бригада тероборони ЗСУ “ГОРИНЬ”
Нагадаємо, Захисник починав свій бойовий шлях кулеметником. “Док”: Той, хто рятував Захисників України на найгарячіших напрямках
