Олексій Лясковець -відомий на Рівненщині меценат, діяч, депутат однієї з районних рад. А нині – військовий ЗСУ, який боронить країну від ворога. НА своїй сторінці у фейсбук він часто описує буні військові. Ці історії не можна читати без сліз. Пропонуємо і вам прочитати одну з них.
ВІЙНА: НЕВДАЛА ПОЗИЦІЯ, НІЧ У ХРАМІ І РАКЕТА
(серії публікацій з фронту)
Цей пост тяжко писати!
Він про бойове завдання де ми усі могли стати м’ясом, внутрішній свій стан, емоції та думки, котрі я пережив, а можливо пережили зі мною всі бійці, що були поряд.
Все почалося за декілька днів до тієї клятої ракети, що на очах забрала життя побратимів і покалічила купу людей.
Пару днів підряд ми прокидались о 2.00-3.00 ночі щоб виїхати на нульовий рубіж для знищення блукаючих танків, котрі відбились від колони і могли вийти на наші позиції. Спали по 3-4 години і знову виїзжали на рубіж.
О другій ночі через пару днів мене підняло командування і викликало до штабу де поставили бойове завдання іншого характеру – висунутись на новий рубіж, зайти на початок міста і почати зачистку його околиць. Маршрут пересування груп надали у штабі, з чіткою обмовкою, що якщо там буде виявлена тяжка техніка – відкочуємось, адже з автоматом проти танка, арти чи міномета не попреш.
Розвідка як завжди нічого не повідомила і інформацію про наявну техніку і живу силу не надала.
Як то кажуть ідемо як сліпи котята, розуміємо напрямок, а що там чекає – невідомо.
Півгодинна готовність, бійці екіпіровані в транспорті, поїхали на новий рубіж.
По дорозі опрацювали зі старшими груп маршрут, тактику.
На місці нам дали провідника, котрий нас повів на початок маршруту.
Групи рушили. Дистанція між бійцями 10 метрів, між групами – 100-200 метрів.
Йшли довго, йшли під гору в брониках і з БК, а коли вийшли до посадки з іншого боку де нас крили мінами у мене закрались сумніви, що ідемо не за тією адресою.
Групи отримали наказ зупинитись.
Був чутний характерний звук тяжкої техніки.
Переглянувши карту чітко зрозуміли що ми зайшли в добре пристрілені позиції.
Поступила команда швидко відкочуватись на першу точку.
Як тільки ми почали рух на наше місце де ми були декілька хвилин тому посипались міни.
Відкотились.
Нікого не заділо.
Пішли по вірному маршруту.
А він – маршрут, не те що тяжко прохідний, він зовсім непрохідний з перепадами висот в 10-40 метрів з нахилом більше 60 градусів.
Основні сили залишили в різних частинах, розвідка пішла попереду.
Стали чекати інформації про можливість пересування і безпечність маршруту.
Дочекавшись розвідки, разом з майором прийняли рішення відкотитись на місце приїзду, оскільки виконати бойове завдання стало неможливим через наявність у противника бронетехніки, непрохідність маршруту, відкритість частини місцевості по якій довелось би пересувались (зверху вниз) та метрів 60 пахоти на якій від мінометів, пакемонів і танків сховатись ніде.
В рації окрім вперед, зайняти позиції за будь-яку ціну інших наказів я не чув.
Тому звісно, щоб вберегти життя 45 бійців я відкотився.
Мене за свій наказ відкотитись не похвалили, а аргумент що життя бійців варто берегти сприйнятий не був належним чином.
І шкода що в штабі не хочуть зрозуміти, що зараз війна не стрільців з автоматами проти танків, а війна арти, авіації, танків…
Нами вирішили зробити ротацію і поміняти на тих хто піде проти танків, арти і мінометів з автоматами, але це повинно відбутись на наступний день.
Ми залишились на ночівлю в населеному пункті на нульовому рубежі – в храмі.
Ввечері розвідка підтвердила, про наявність 7 танків в посадці, кулеметів та пересувного міномета.
Комбат зрозумів, що від нас могло залишитись якби ми виконали наказ і пішли вперед.
Ночівля в храмі, в якому вибиті всі вікна, стоїть одна буржуйка і температура повітря уночі до мінус 5 не є тими комфортними умовами щоб поспати, хоча всі були стомлені і виснажені.
А я лежав на бронежилеті в храмі, аналізував інформацію від розвідки по танкам противника і іншій техніці противника на нашому маршруті та дякував Богові, що хлопців не повів вперед.
Що уберіг їх усіх від неминучої смерті.
Ніч виявилась нескінченно довгою через холод і неможливість зігрітися.
Грілись біля буржуйки по черзі.
І тут один боєць приносить маяк для ракети, який хтось з місцевих підкинув під авто біля храму.
Я його зняв на відео, доповів у штаб, а сам маяк пішов до буржуйки, тепла від нього не багато, а от те що виявили вчасно – добре.
Вранці провели ротацію.
Ми приїхали в розположення, щоб привести себе в порядок та виїхати на інші бойові завдання, але нам це не вдалося.
Всі майже були в кубрику, приводили себе впорядок, я сидів в кубрику в дальньому кутку, спиною до вікна і хотів попити чай, коли роздався вибух.
Все відбувалось як у кіно, час почав тягнутися, я бачив як у мене летять осколки, осколки скла, я відчув сильний і різкий поштовх у спину, мене кинуло вперед як кулю виштовхує пороховий заряд.
Я впав і мене завалило усім що було поряд – розбиті шафи, віконні рами, скло, штукатурка, побита цегла.
Підняв голову – кричу чи всі живі, а сам себе не чую.
Намагаюсь встати, а не виходить, щось тримає і заважає піднятись.
Знову кричу чи всі живі – і знову загадкова тиша і я не чую сам себе.
Думаю все, така собі раптова смерть від того що прилетіло.
І головне, страху я не відчував, не відчував болі, лише хвилювання як там бійці у кубрику та чи всі живі.
Через хвилину-дві, я відчув тепло на голові і руках, тепло і вологість на рукаві, це текла кров.
Подумав, що похорони відміняються, живий, варто вибиратися з цієї сраки.
Відчепився від того, що мене провалило та тримало, болі ніякої не відчув, голова шумить, зі слухом тривога, ноги рухаються і всі в наявності, значить не зламані, почав вибиратись.
Але тут здетонував БК, що був поряд з авіаційним ударом.
Різко впав і поповз на вихід.
Мої частина виповзали, а частину довелось витягувати з карематами – вони були дуже тяжкі.
Почали за стінами усіх перемотувати, щоб знову нічого не прилетіло від здетонованого БК і витягувати на вулицю для евакуації.
Всіх врятувати і убезпечити не вдалося.
Двох вбило вибуховою хвилею, оскільки знаходились найближче до епіцентру вибуху ракети.
Всіх евакуювали, 200-х винесли і я поїхав у лікарню щоб мене оглянули.
Їхав і думав про те, що помирати не так страшно.
Думав про те, що вперше я попрощався із життям коли нас двічі крили авіаційними бомбами.
Вдруге – коли на позиції посипали мінометами і артою, розуміючи що залишається від людини на яку чи дуже близько взривається міна чи снаряд арти.
І втретє – в той день, коли упала та клята ракета, яка вцілила по середині авто, яке приїхало на територію уночі.
І точно ракета йшла на маяк, який якайсь падла почепила чи підкинула на авто.
Тому якщо запитають чи страшно на війні!
Звісно страшно!
Бо не бояться лише дурні і хворі на голову.
Якщо ж говорити чи страшно помирати.
Ні, просто тут часу подумати про це не буде, все відбувається миттєво.
Ми зі своїм зводним з позивним Зірка вже навіть шуткували на цю тему.
Бо по всім передрягам і тій кількості що на нас прилітало і де ми вже побували, таке відчуття, що уже три війни пройшли.
Друзі бережіть себе!
Все буде Україна!!!