Я побачила цей світ, як і провела все своє життя, у найпрекраснішому місті на планеті, моєму Рівному, такому чарівному.
Ще з дитинства захоплювалася читанням та літературою. Мені легко вдавалося навчання. Адже пішла до школи на рік раніше, а свою першу поезію написала років так у дев’ять. Це був відгук мого серця на вірш Лесі Українки «Конвалія». Саме творчість видатної Лариси Петрівни сколихнула мою душу і стала поштовхом до виливання моїх емоцій на папір. І я не уявляю себе іншою, як не уявляю свого життя без творчості. Адже влучний вислів, гарне фото чи просто потрібна мить і, звісно ж, кохання, породжують в моїй голові слова, які потім лягають в рядки. Понад усе на світі я люблю писати. І не важливо, вірші то, промови, казки чи просто прозові твори…
З дитинства мріяла бути вчителем саме рідної мови. Адже не уявляла себе ніким більше. Здобула відповідну освіту, пропрацювала трішки за фахом. Однак «добрі люди змусили» полишити освітянську ниву. Тоді я і вирішила піти до війська, щоб хоч так, але далі служити своїй Батьківщині. Пройшла шлях від солдата до офіцера. Не змогла залишитися байдужою до долі країни і з 2015 року є учасником АТО/ООС.
Виховую двох прекрасних донечок, які є моїм найбільшим дарунком долі. Без хизування скажу, що пишаюся своїми дівчатками, адже і старша донечка – теж офіцер Збройних Сил України і теж учасник ООС. Бо Україна у нас насправді в крові, як і справедливість.
У своєму доробку маю тепер дві збірки поезій, народжені впродовж повномасштабного вторгнення. Це «Така, як є. Або сповідь між рядками» та «Крила, обпалені війною». Більша частина другої збірки присвячена моїм бойовим побратимам – бойовим медикам 3 батальйону 117 ОМБр. Тут є присвяти моїм донечкам та друзям, які поповнили небесне військо…
Усе своє життя я живу за єдиним принципом: стався до людей так, як би ти хотів, щоб ставилися до тебе. Цьому вчу своїх донечок. Адже, віддавши людині частинку себе, ми наповнюємося життєдайним світлом. І це світло не лише нам додає сили, але і зігріває навколишніх. Бо саме світла нам так не вистачає нині… як і звичайнісінького тепла людських душ…
Україно, тримайся! Чуєш, рідна ти наша!
Мусим вижити нині і ще перемогти!
Бо немає у світі місця, де серцю краще,
І ми вперто ідемо до своєї мети.
Важко всім! Всі стомились, що скажеш.
Неймовірну ціну платить нині народ.
Не один іще з нас в домовину поляже,
Та життя Батьківщини – вище всіх нагород!
Просим нині у всіх: не здавайтеся, браття!
Лиш щільніше ставаймо ми плече до плеча!
Не затушить орда стук сердець і багаття,
Пломеніє яке і блищить з-під меча!
Ми усі, як один! Ми – єдина родина!
Перемога для нас – як для птаха політ!
Буде жити в віках наша славна країна,
І цвістимуть вкраїнці сотні й тисячі літ!
***
А Перемозі бути! Нашій Перемозі!
І прийде час, коли навік зітхнемо ми.
Коли не плакатимем більше у знемозі,
Дітей від смерті прикриваючи грудьми.
Настане день, коли вже відгримлять тривоги.
Коли з небес не литиметься смерть.
Коли додому приведуть усі дороги
Й життя завертить ніжну круговерть.
Прийде той день, коли всі будуть поруч,
І по Тисині кача більш не попливе.
Ми будуватимемо знов життя власноруч,
І все розквітне навкруги та оживе.
Настане день – лиш варто зачекати!
Господь додасть терпіння нам і сил.
До болю й боротьби нам не звикати,
І не родивсь іще, хто обітне наш розмах крил.
А Перемозі бути! Бути! Вірте, браття!
Нам шлях один показує наш Бог!
У нас в душі горить палке багаття,
Яке веде лише до Перемог!
***
Моя Вкраїна, вистраждана болем,
Рідна земля, спаплюжена вогнем.
Це заміноване пшеничне й житнє поле,
І за зруйнованими храмами пекучий щем.
Це плач за тими, хто навіки згаснув,
Чий лет життя урвався в одну мить.
Це крик душі над домом й одночасно –
Це неба синь, що в кіптяві кричить…
Це плач родин, що втратились навіки.
Це мами зойк над сином у труні.
Це біль вдови над тілом чоловіка.
Це смуток тих, які на чужині.
Моя Вкраїна – край мій неозорий,
Земля дідів і спадок поколінь.
Блакитне небо, чисте і прозоре,
Озер й морів незвідана глибінь.
Усе це – рідне, випещене в серці.
Та нині все сплюндроване ущент.
Не тішать барви, змішані в веселці…
Ми стали іншими, змінивши свій акцент.
Моя Вкраїна – матір мого роду!
Моє натхнення, сила і жага.
Лиш потерпи – і буде нагорода!
Не ступить більше ворога нога!
І буде Мир! Й настане Перемога!
Сини і доньки знов прийдуть у дім!
Бо в світлий час веде наша дорога,
Хоч стертий чобіт й кров запекла в нім…
***
Я відновлюся! Вір в мене, народе!
Постану з попелу, як Фенікс
вічний той!
Бо твоя віра – вища нагорода,
І ти, народе мій, –
справжнісінький Герой!
Я відновлюся! Забуяють знову
Каштани київські, карпатський
первоцвіт.
Ми аркуш чистий візьмем за основу
І заживемо, що позаздрить цілий світ!
Я відновлюся! Хоч кривавлять рани
Й болітимуть іще впродовж віків…
Ми будуватимемо знов далекі плани,
А на Купала в річку напускаємо
вінків.
Я відновлюся! Треба потерпіти,
Прогнати ворога з усіх моїх усюд…
Ми будем в мирі й щасті просто жити,
На флейті знову гратиму етюд…
Я відновлюся! Бо я – жінка, мати!
Країна я відважних вояків!
Побілим знов дерева коло хати
І заспіваємо пісень наших дідів…
Я відновлюся! І Дніпро ревучий
Нестиме славу нашу по усіх світах!
Тризуб наш сяятиме світові із кручі
І майорітиме наш Прапор,
наче птах!
Я відновлюся! Й мова колискова
Вкраїнська тут лунатиме завжди!
Вона пахуча, ніжна, барвінкова…
Я відновлюсь! Народе, тільки жди.
***
Я чарую життя! Заворожую!
Начаровую щастя і сміх.
Віру в світле щомиті примножую,
Що стає як Святий оберіг.
Я чарую! Чарую! Бо відаю!
Знаю, як воно – добре і зле…
Щиру правду завжди я сповідую,
Та не всім вона щира… Але…
Я чарую! Життя! Від народження…
Грає кров у судинах й кипить…
Українка ж бо я за походженням!
В мені все «українське» щемить!
Я чарую! Бо відаю! Радую…
Наворожую щастя без меж.
Поділюся, як треба, порадою,
Стишу полум’я болю й пожеж.
Я чарую! Завжди! Чарівниця – я!
Щедрий дар ось плекаю в собі…
Бо душа наша є таємницею!
Українка ж бо – я!!! Далебі!!!
Тетяна КАМЕРІСТОВА (МАВКА)