Покрова Пресвятої Богородиці – особливе свято для українців, адже воно не лише релігійне, а й пов’язане з козацькими традиціями, які завжди шанувалися в Україні. Про значення віри та надії в житті, про релігію в часи випробувань ми говорили з медиком – людиною, якій як нікому іншому відоме значення слова “життя”. Героїня інтерв’ю Оксана ЛОЗОВА – лікар-педіатр, дитячий кардіолог та керівник рівненської обласної організації партії “Радикальна партія Олега Ляшка”.
– Покрова – це, перш за все, православне християнське свято, а тому доречно запитати: ви вірите в Бога?
– Так.
– Цікаво, пані Оксано, а звідки бере початок ваша віра, адже медицина – це більш ніж матеріалістична наука…
– Мені здається, це пов’язано з дитинством. Ази християнського вчення та віру в Бога прищепила мені моя бабуся, у якої я щоліта гостювала на хуторі. Вона, будучи вже в літах, щонеділі прокидалася рано-вранці та йшла разом зі мною до церкви, яка знаходилася від нашого будинку за кілька кілометрів. Іноді цей шлях давався їй тяжко, однак не зраджувала цій традиції і справно ходила до храму. Така натхненна вмотивованість стала для мене справжнім прикладом правдивого християнства. Великою мірою на мій світогляд вплинув батько, який у часи Радянського Союзу не криючись сповідував християнство, ба більше – відкрито говорив про свої релігійні погляди. Для мого тата фундаментом життєвої філософії була любов до Бога і людей, до України, її мови та культури.
– І вам вдалося бути християнкою навіть у часи атеїзму, який панував у СРСР?
– Звісно, хоча це тоді й не віталося. У моїй родині відзначали усі головні християнські свята. Пам’ятаю, як одного разу Пасха припала на 1 травня – День солідарності трудящих, який для комуністичної ідеології теж був неабияким святковим днем. Й коли мої батьки сказали класному керівникові, що я не піду на першотравневу демонстрацію, а поїду разом з ними до бабці, то вчителька ледь не побіліла від злості. Хочу підкреслити, що український народ завжди дотримувався релігійних поглядів, попри усі забобони. Згадую, як у невеличкому містечку, куди ми з батьками їздили святити паску, я бачила, як льотчики потайки приходили на Службу Божу. Так що атеїзм у ті часи був явищем доволі умовним…
– Скажіть, пані Оксано, а серед ваших колег-лікарів ви зустрічали багато віруючих людей?
– Складно сказати, але мені відомо, що хірурги перед складною операцією моляться. Чимало медиків відвідує церкву. Я теж, незважаючи на постійну зайнятість та напружений графік, намагаюся прийти на літургію, адже Служба Божа ще з дитинства асоціюється у мене з відчуттям радості та піднесеності. Хоча також відомі й медики-атеїсти, як, наприклад, Микола Амосов, який не вірив у Бога, але був великим гуманістом, філософом і винахідником.
– А чи доводилося вам у своїй роботі стикатися з тим, що можна назвати чудом?
– Із явними чудесними ситуаціями – ні. Однак часто доводилося спостерігати, як пацієнт знаходився у критичному стані, було мало надій на одужання, проте раптово його стан покращувався. А бувало й навпаки – здавалося, що криза вже позаду й найгірше минуло, але трагедії не вдавалося уникнути. Як це можна назвати? Особисто для мене – це Промисел Божий.
– Наскільки, на вашу думу, важлива релігія у XXI столітті? Вона має якесь значення для суспільства?
– Релігія відіграє велику роль у суспільному житті. Загалом, ми не можемо уявити самодостатню і сильну спільноту без віри і надії. Українська Церква – це та інституція, яка має силу не лише згуртувати українську націю, стати орієнтиром у бурхливому морі випробувань, вселити надію на краще. Мені знову згадується мій тато, який переконано твердив, що Україна повинна мати власну Церкву, Незалежність і Мову.
Неважливо, яке зараз століття, адже людині властиво жити не лише матеріальним, але й шукати сенс життя, власне призначення, задумуватися про вічне. А тому, мені здається, що релігія є тим феноменом, який навряд чи колись зникне з нашого життя.
– Покрова, як відомо, свято ще й козацьке. Як ви думаєте, у сучасних українців залишився дух козацтва?
– Без сумніву! Українці завжди були й залишаються волелюбним народом. Нинішній складний відрізок історії лише доводить, що у нас не вмерло прагнення до самостійності, не згасла любов до рідної землі, за яку наші воїни проливають кров. Як і наші предки – козаки – ми шануємо традиції та прагнемо бути господарями у своїй державі. Саме це і вселяє віру в краще. Я дивлюся в майбутнє з вірою та надією. Переконана – нам ще усміхнеться доля!