Життя продовжується, хоча горе та біль нікуди не зникають. Героїня нашої сьогоднішньої розповіді – військовослужбовець Збройних Сил України, учасниця АТО – Наталія Богуславська, вдова героя АТО, майора Олексія Богуславського, який загинув у червні 2015 року.
Перших жертв війни оплакувала вся країна. Про чоловіків-героїв та їхніх вдів з дітьми писали неодноразово журналісти, також їм допомагали волонтери. Але нині про таких героїв та героїнь згадують все менше, на жаль…
Наталія Богуславська дуже важко переживає втрату чоловіка, бо постійно згадує, як тепло та затишно було поряд з ним. В неї були довгі роки щасливого життя з коханим чоловіком. Зараз це щастя – це проблема, воно не відпускає і тримає в полоні спогадів та тяжких переживань не тільки Наталію, але і її маму, яка тяжко переживає смерть свого зятя, якого полюбила як рідного сина.
Наталія досі важко усвідомлює, що її Олексія немає, хоча минуло вже три роки. Не відчиняє його шафу, у ванній – не зачіпає його зубну щітку та бритву, все стоїть як Олексій залишив.
– Таке відчуття, що ось-ось прийде… Так легше, – говорить Наталія.
У родини була мрія – кудись поїхати відпочити від буденності, від постійного суворого слова «Треба». Але не судилося… Вона продовжує жити, жити на зло смерті та сльозам. Жити заради їх єдиного 16-річного сина Артема, та світлої пам’яті про загиблого в зоні АТО чоловіка.
– Син пішов військовою стежкою батька, він зараз першокурсник Острозького обласного ліцею-інтернату з посиленою військово-фізичною підготовкою. Та в майбутньому буде військовослужбовцем Збройних Сил України, – розповідає вдова.
Сама ж Наталія Богуславська зараз продовжує працювати за покликанням, медичною сестрою у військовому госпіталі. Вона, як і сама сучасна Україна – пережила багато страждань, але не зламалася…
Попри складні життєві обставини, Наталія так або інакше намагається допомагати іншим, бути зайнятою громадською роботою, хоча і не розкошує. Вона намагається робити добро, щоб коли прокидаєшся вранці, не було соромно собі дивитися в очі, та на фото чоловіка на стіні. З кожним днем стає все більше тих, кому потрібна різна допомога – нові вдови з дітьми, інваліди, навіть звичайні ветерани, котрі починають після війни життя заново. І Наталія знає – куди їм потрібно йти, що їм потрібно робити, як себе вести, куди звернутися за потрібною допомогою.
Вона вважає справою життя – жити і працювати в пам’ять про свого Олексія, заради єдиної мети – підтримати наших бійців, які мають повернутися додому живими та неушкодженими, та обов’язково переможцями.