Йому лише 38, але побратими кличуть його «Дідом». Головний сержант мінометної батареї з позивним, який отримав не за віком, а за вміння зберігати спокій, коли навколо вибухає метал, тримає у руках не лише зброю, а й бойовий дух підлеглих.
Коли у військкоматі пролунало запитання: «Хто готовий їхати на нуль прямо зараз?», Андрій зробив крок уперед.
«Мабуть, тому що завжди заспокоював хлопців. Насправді я молодший — мені 38», — пояснює він.
Повномасштабне вторгнення перекреслило всі плани на «потім». Спершу Андрій вирушив до 30-ї бригади, планував підписати контракт «до кінця війни», але не склалося.
«Хотів просто виконати обов’язок — і повернутися. Думав: 3–4 місяці. А йде вже четвертий рік», — зізнається боєць.
Потім були черги та штовханина у рівненському військкоматі.
«Сказали: “Не воював? Чекай повістку”. Тоді всі ломили двері. Тепер — їздять бусиками й переконують…» — пригадує він.
Так Андрій потрапив до 104-ї окремої бригади «Горинь», у 3-й батальйон. Служба пролягла через Торецьк, де ще не було масового використання FPV-дронів, Очеретине, яке залишило важкі спогади й втрати, Запорізький напрямок, Куп’янськ, Сумщину — фронт без перепочинку.
Сьогодні «Дід» відповідає і за вогонь, і за людей — від організації вогневих позицій до турботи про підлеглих.
«Найпростіше — воювати. Бо знаєш свою роботу: як уразити ворога і зберегти своїх», — каже він.
Залишатися в армії після перемоги не планує, але вірить, що сильні сержанти повинні ставати офіцерами, аби ламати радянські підходи. Найважче, зізнається, не болото і не втома, а:
«Чути, як у підлеглого ростуть діти, а він їх не бачить. Як сім’я тримається на телефонних дзвінках. І ти нічим не допоможеш».
На фронт пішли троє братів. Один демобілізувався після поранень і контузій, інший досі у строю. Батько бере на себе більше домашніх турбот, щоб мама менше сивіла. Дівчина просить перевестися ближче, стати інструктором.
«Поки маю силу воювати тут — залишаюся. Якщо зрозумію, що дійшов до межі — тоді шукатиму інший фронт», — говорить Андрій.
Про життя після війни він говорить без рожевих окулярів:
«Адаптація буде важкою. Наше цивільне життя зруйноване до фундаменту. Але буду будувати сім’ю й повертатися в суспільство. Все вийде».
Його болить байдужість.
«Коли чую “я вас туди не посилав” — боляче. Конституція — це не лише твої права. Це ще й обов’язок захищати країну», — наголошує він.
І звертається до тих, хто досі думає, що війна омине їхній дім:
«Хто думає, що війна його омине, — подивіться на Донбас. Якщо нічого не робити, вона прийде до кожного дому. Воювати мають усі: на нулі чи в тилу — але всі».
38-річний «Дід» — не старий. Він просто дорослий і готовий зробити крок уперед, коли інші відводять погляд.
«Все просто: зробити все, щоб вижили свої. А далі — жити. Разом», — резюмує він.
Сили територіальної оборони ЗСУ Регіональне управління Сил територіальної оборони “Захід” 104 бригада тероборони ЗСУ. “ГОРИНЬ”
Читайте також про воїна 104 бригади ТрО з позивним «Смайл»