Місяць тому Саламбек Ушаков не захотів зі мною розмовляти. Кілька скупих слів, кинутих на ходу. Лише знітився й засоромився, коли запитала, хто у «Чайці» годує біженців. «Це не моя заслуга. Це робить наша чеченська діаспора». Та й потому.
Ну, ходять наші переселенці обідати в торгово-розважальний центр «Чайка», – розповіла директорка студмістечка РДГУ Віра Бабак, – але я не знаю, хто цим опікується.
Довелося повернутися в «Чайку» і зайти прямо в кабінет керівника – Саламбека Ушакова.
Захопила його зненацька. Тож діватися чоловіку було нікуди. Він лише посміхнувся й запитав:
-Каву будете?
-Не відмовлюся, – відповіла.
Тоді я ще не усвідомлювала, яке враження справить на мене ця розмова. Вона вщент зруйнувала уявлення про чеченців. Уявлення, яке століттями нав’язувала світу росія. Мовляв, у Чечні живуть лише бойовики й терористи.
-Не повірите, але я колись теж думав, що українці – це або агресивні росіяни-бандерівці, або ж така собі окрема гілка росіян, які ненавидять чеченців. Так що, тут ми з вами квити, – жартує Саламбек.
І продовжує:
-Перші сумніви з’явилися, коли на початку двохтисячних я переїхав до Краснодару. Тоді змушений був покинути рідну Чечню. Бо під російськими бомбами загинула мати. А на визвольній війні – двоє братів. Тож довелося ростити малолітніх осиротілих племінників. У Краснодарі більшість населення – українці. Мене вразила працьовитість цих людей. Все у них до ладу: і господарство величезне й хати охайні. Не те, що у росіян, які з ранку до смерканку тільки пиячать, а в дворах навіть парканів немає. І найцікавіше, що на свята за столом у Краснодарі співали українських пісень. Тоді я й зрозумів, що українці – не росіяни. Росія ж навмисно створює імідж терористичної Чечні й нацистської України. Аби світ ненавидів нас, а ми – одне одного. Щоб ніколи не об’єдналися проти справжнього агресора й окупанта – росії.
-Не жалкуєте, що покинули батьківщину?
-Жалкую. Але який вихід? Жити під окупацією? Та й мусив поставити на ноги племінників. І не мав права ризикувати їхнім життям. Звісно, й у нас тоді були прихистки для біженців. Такі собі звичайні палатки під відкритим небом, де голодно й холодно під дощем. І в таких умовах жили жінки і діти. Тоді я й переїхав до Краснодару. Але й там спокою не мав. Час від часу міліція проводила в моєму помешканні обшуки. Бо ж чеченець. Племінники лякалися й плакали. Одного дня терпець урвався. Покинув все й переїхав в Україну. Спочатку оселився в Києві. Потім перебрався до Рівного.
-А чому вирішили осісти у нас, а не в столиці?
-Знаєте, в мене було дивне відчуття. Це ніби щодуху біжиш, біжиш і раптом тебе, як обухом по голові. Зупиняєшся й розгублено озираєшся навколо. А потім розумієш: все зовсім не так. Західна Україна – це не злі бандерівці, якими нас залякували. Це добрі, виховані, толерантні, чуйні і культурні люди. Це чудова земля, гарна природа, чисті міста. Тоді я й вирішив, що хочу осісти в Рівному. Тому саме тут почав свій бізнес.
– Яким саме бізнесом ви займаєтеся?
– За фахом я будівельник. Тоді, переповнений почуттям вдячності й поваги до рівнян, поруч з якими знайшов свій дім, я вирішив зробити для міста щось надзвичайне. І прийшов у мерію до Віктора Чайки з проєктом сучасного торгово-розважального центру європейського зразка. З ескалаторами, панорамними ліфтами. Такого в Рівному на той час ще не було. І пообіцяв, що збудую його за рік і чотири місяці. Віктор Анатолійович термінам не повірив, але погодився. Я впорався навіть раніше – за рік і два місяці. А потім ще й звів поруч автостанцію. І торгово-розважальний центр, і автостанцію назвав на честь нашого мера «Чайкою».
-Але все ж таки: звідки з’явилася ідея допомагати біженцям?
-Ми разом з нашою чеченською діаспорою вирішили допомогти українцям, які втікають від війни, бо два десятки років тому на собі відчули, що то лишитися без домівки й без копійки. Тому для нас нагодувати біженців – це найменше, що можна зробити. Я закрив своє кафе «Курага» для відвідувачів. Тобто, наразі нічого не заробляю. Мої кухарі готують обіди лише для переселенців. І щодня з 13 до 15 години, в тому числі й у вихідні, вони тут обідають.
Багато людей приходить?
-Спочатку десь до півсотні. Зараз, звісно, їх побільшало. Іноді приходить більше сотні.
-Всім вистачає місця й харчів?
-Так. Я вирішив, скільки б переселенців не приходило, – всіх пригощу. Потрібна добавка – будь ласка.
-Це ініціатива тільки чеченців, чи долучається й влада?
-Нещодавно секретар Рівненької міської ради Віктор Шакирзян передав нам вантажівку гуманітарної допомоги з харчами та гігієнічними засобами. Продукти використали для приготування обідів, а миючі роздали біженцям. Хочеться, щоб влада більше долучалася, але я не докоряю. У воєннний час, мабуть, не влада нам повинна допомагати, а ми – їй. Хоча за два місяці у моєму кафе заборгованість лише за електроенергію перевищує 100 тисяч гривень. Але справимося. Кошти з часом знайдуться. Лише б швидше Україна перемогла.
-Бачила, що разом з батьками в «Чайку» приходить багато діток.
-Так. У нас в «Куразі» є дитячий розважальний центр. Зараз дітлахи переселенців там бавляться. Теж безкоштовно. Коли дивлюся на їхні розваги, згадую, як сам поневірявся з племінниками. Так хочеться хоч чимось порадувати маленьких біженців. Тому стараюся прихопити якісь гостинці, дарую їм іграшки. І душа так радіє, коли бачу щасливі посмішки на їх обличчях.
-А чому втікали від мене, коли розпитувала про благодійність? – цікавлюся.
-Бо не вважаю, що роблю щось особливе. І тим паче, не хочу цим хизуватися. Якщо у мене є можливість допомогти біженцям, – допомагаю разом із своїми земляками. Вони не лише підтримують цю ініціативу. Багато хто з нас зараз воює на боці Збройних Сил України. Я вірю, що кожен з нас, як може, щодня своїми добрими справами наближає спільну перемогу. Бо ж недаремно наш президент Джохар Дудаєв, якого підло вбили російські загарбники, казав: «Росія зникне з лиця землі, коли зійде українське сонце». Я переконаний, що цей час настав. Переможе Україна – переможе й Чечня, переможе увесь світ!
Катерина Романік
Так Саламбек всім допомагае тількі своему сину ні аж 2000 гр алиментів платить і в кафе сказав щоб не було і духу