Подружжя Анни та Сергія Теличків із Донеччини. Війна відібрала у них домівку, поруйнувала робототехнічні центри, які вони створювали у шахтарських мономістечках. Зараз Анна та Сергій приїхали до Рівного та навчають робототехніці тутешню молодь, підтримують переселенців, збирають гуманітарну допомогу. Вірять, що улюблена справа дозволить вистояти та пережити війну.
Ми з чоловіком із Донецька. Я – кандидатка технічних наук, працювала у Донецькому національному технічному університеті на кафедрі прикладної математики та інформатики, була доценткою. Ми навчали студентів програмуванню, вела дипломні проєкти. Робота мені подобалася, – розповідає Анна.
У 2014-ому році почалися події, які змінили життя родини.
Навіть не думали, що у 21 столітті станемо частиною таких страшних подій (Анна запинається, їй складно дібрати слова), не знаю, як їх назвати, – розповідає жінка.
Ніхто такого не очікував, – додає чоловік Анни Сергій.
Тоді Донецьк був сучасним містом. Ніхто не міг собі уявити того, що відбувалося.
Я тоді була якраз у декретній відпустці, сину було 1.5 роки, а старшому – 5. Неподалік нас стріляли. Такий звук був… (Анна знову запинається). Коли ми це почули, молодший син дуже перелякався, сильно плакав, а старшому було цікаво, його не можна було забрати від вікна. Поки менший син плакав, я швидко зібрала якісь речі в сумку і побігла до чоловіка на роботу. Він спитав, навіщо я прийшла. Люди там теж не знали, що робити, коли чули постріли, вибігали із машин, роззиралися навколо, ніхто нічого не розумів. Колеги Сергія також прибігли на роботу, не знаючи, що робити. Це все було незрозуміло. І ніхто не міг усвідомити, що таке буде. Я сказала чоловікові, щоб відвіз мене до мами, бо діти перелякані, я не знаю, що робити, нічого не зрозуміло. Діти більше у Донецьк не повернулися. Ми думали, що їдемо на 2 тижні, із чоловіком ще їздили у місто на роботу, але дітей уже не брали з собою. Згодом з’явилися блок-пости. Для нас ця історія досі незрозуміла, чому так сталося і як. У нас у Донецьку є квартира. Вона у самому центрі міста, неподалік СБУ, там розпочалися усі ці заворушення.
Так ми опинилися за 60 кілометрів від Донецька у місті Вугледар. Думали, що перечекаємо тут усі ці події тиждень, два чи три. А тоді, можливо, поїдемо далеко від Донецька. Вугледар – це маленьке шахтарське містечко, яке можна обійти за 20 хвилин. Тут усі працювали на шахтах. Там не було міського транспорту. Маленьке і компактне. Там є дев’яти та п’ятиповерхові будинки, збудовані ще у 70-их роках. Зарплати у людей були хороші. Але інфраструктури, до якої ми звикли у Донецьку, у Вугледарі не було. Ми замислилися, що цікавого ми можемо тут запропонувати дітям, які навики у них розвивати. Вирішили з чоловіком, що варто звернути увагу на інформаційні технології. Зацікавилися Lego, конструкторами, які діти люблять. У Lego є роботехнічні набори – Lego Education, із датчиками, моторчиками. Почали це вивчати детальніше.
Після 2014 року зарплати у вугледарців знизилися, шахти почали закривати, трансформувати, працівникам затримували виплати. Ми почали шукати донорські організації, підтримку, щоб відкрити для своїх дітей та інших гурток робототехніки у Вугледарі.
У серпні 2017 року його відкрили і у вересні вже поїхали на перші Всеукраїнські змагання із робототехніки і програмування у Київ та здобули 1 місце. Для нас це стало несподіванкою. Хоча, звісно, ми працювали, готувалися. У команді було 3 дітей до 10 років.
У організації завдань, мені подобається, що діти повністю занурені у процес. Коли приїздимо, одразу отримуємо завдання, постійно працюємо над його виконанням. Діти займаються абсолютно самостійно, дорослі у цей процес уже не можуть вклинюватися. Уся робота тренерів відбувається до моменту змагань. Діти мають тут змогу проявити себе. Для дітей це, звісно, стресова ситуація. На змаганнях буває багато сліз, бо може щось зламатися, вийти із ладу. Але дітям це допомагає розвиватися. Усе це їм користь. Вважаю, що найкраща інвестиція – це інвестиція в освіту дітей, в розвиток дітей. Завжди це кажу батькам.
На наших перших змаганнях у команді було 3 хлопці.
Коли ми здобули перше місце, нам дивувалися, хто ми, звідки. Усі думали, що переможуть кияни, а не ми. Натомість ми продемонстрували хороший результат по часу.
На змаганнях завдання для усіх учасників єдине. Важливо виконати його максимально правильно за найкоротший проміжок часу. Розробленому учасниками роботу треба щось перевезти, подолати певну перешкоду, не збити якусь конструкцію. За кожне виконане завдання нараховуються бали. Але, якщо кілька команд набрали однакову кількість балів, тоді судді зважають на час, хто виконав завдання швидше. Наша команда виконала завдання за 26 секунд, хоча на виконання відводилося 2 хвилини. Команду надихало зацікавлення інших учасників. До них підходили, фотографувалися.
Пізніше щороку підготовані нами команди за різними віковими категоріями займали призові місця. Загалом робототехнікою займаються діти від 6 до 15 років. Траплялося, що зверталися батьки п’ятирічних дітей. Щоправда вони висловлювали побоювання, чи впораються їхні діти. Однак, вважаю, що вік не є перепоною. Основне – бажання. Більшості дітей «Lego» цікаве.
Щороку наші вихованці займали перші місця на різних всеукраїнських, регіональних чемпіонатах.
Драйвить не лише перемога, а сам процес підготовки. Це насолода, мотивація, розвиток себе. Перемога ж залежить і від удачі. Трапляються ж завдання, які не зовсім під твого робота. У кожного змаганні є завдання джокер (surprise rules). Це додаткова умова до основного завдання, яке озвучується усім учасникам, додаткова опція, яку має виконати твій робот. Для дитини – це певний стрес. Ймовірно, вона зорієнтується не одразу, не зрозуміє, як саме модернізувати свого робота. Комусь навпаки може пощастити, й озвучене завдання-джокер ідеально підійде твоєму роботу, бо усі вони дуже різні. Водночас сконструйований робот постійно вдосконалюється. Якщо виконав завдання за 2 хвилини, намагаєшся прискоритися і вкластися у 1 хвилину чи менше, залежно від складності.
У процесі підготовки діти навчаються програмувати, конструювати, вирішувати складні логічні задачі, працювати у команді. «Lego» – це інструмент, який ми використовуємо для того, щоб зацікавити дітей. Бо насправді заняття робототехнікою доволі складні та вимагають зосередженості. Не всі виконувані дії можуть бути однаково цікавими. Часто треба робити щось доволі рутинне. У такий спосіб діти навчаються, готуються до змагань, адже це нагода перевірити себе, оцінити, що саме ти вмієш та можеш. Тому діти зацікавлені в участі у змаганнях. Адже це перевірка себе. Цікавий момент на змаганнях – це ознайомлення із правилами. Вони єдині для усіх, але кожен по-своєму може їх зрозуміти. Важливо бути уважними до деталей і не обмежувати себе. Часто на змаганнях стикаємося саме із подібним. Діти, особливо до 10 років, не люблять читати, нехтують цим, а з досвідом розуміють, що це важливо. Добре знання правил може допомогти команді відстояти свої позиції у спірних ситуаціях із суддями, подати апеляцію, переконати у правильності вирішеного завдання. Без цього не обійтися. Вивчення правил – це добра навичка, щоб згодом вникати у законодавство, знати, що дозволено, а що – ні. Тому ми постійно звертаємо на це увагу дітей, – додає чоловік Анни Сергій.
Заняття добре розвивають навики роботи у команді, тут важливо домовлятися. Самотужки нічого не встигнеш.
Важливо враховувати, що під час змагань озвучується єдине завдання для всіх учасників. Воно переважно спрямоване на вирішення певної глобальної проблеми, наприклад, щось пов’язане із економією енергії, водою, побудова смарт-міст, екологічних поселень і подібні. Важливо, щоб діти, працюючи над виконанням, замислювалися, якими насправді є глобальні проблеми у людства, як їх можна вирішувати. Також важливо усвідомлювати чітку відповідальність за виготовленого робота, над яким працює команда. Він має бути цілком автономним, чітко виконувати поставлене завдання.
У світовій олімпіаді роботів беруть участь представники 90 країн.
В Україні є Всеукраїнська олімпіада із робототехніки, переможці якої можуть стати учасниками міжнародного фіналу.
Минулого року команда Анни та Сергія у віковій категорії до 12 років перемогла у всеукраїнській олімпіаді і здобула право представити Україну на міжнародному фіналі. Через Covid-19 змагання відбувалися онлайн. Команда з України посіла 5 місце. Перед українцями були Таїланд, Гонконг – доволі технологічні країни. До перемоги забракло 1 секунди.
«Кожне змагання – це окрема захоплююча пригода», – продовжує розповідь Сергій.
Не важливо, звідки ти і хто, ти можеш робити щось цікаве та корисне на всесвітньому рівні, – переконує Анна.
Це мотивує її з чоловіком навчати дітей робототехніці, демонструвати їм нове.
Важливо, що за кордоном переможці олімпіади з робототехніки можуть отримати стипендію для навчання у закладах вищої освіти. В Україні таких переваг нема.
Подібні гуртки доволі популярні у США, – додає Сергій. Їх значно легше організувати, заклад, який хоче мати таку секцію, збирає для неї донати, шукає спонсорів, закуповується необхідна техніка. У нас це складніше, адже лягає на плечі батьків, або ж варто шукати гранти, як це робимо ми. Світові компанії відстежують учасників змагань, пропонуючи їм стипендії для навчання, стажування, роботу. Нам варто більше розвивати цей напрям, – зазначає Сергій.
Заняття робототехніки не можуть бути дешевими. Сам робот, який складається із відповідних деталей, конструкцій може вартувати близько 50 тисяч.
Інтерес дітей зазвичай високий, складно в Україні знайти фінансування. Ми постійно намагаємося шукати гранти.
У змаганнях важливо розуміти, що учасники насамперед оцінюються власний потенціал, вони не конкурують з іншими, а демонструють, чого навчилися, перевіряють життєздатність ідеї, чи може робот виконати поставлені завдання, чи він функціонує взагалі.
У Вугледарі подружжю вдалося за 8 років створити гурток робототехніки, учасники якого представляли Україну на міжнародному рівні. Згодом завдяки підтримці USAID відкрили такі гуртки у Кураховому, Волновасі та Новотроїцькому. Було 4 повноцінних гуртки робототехніки у маленьких містах. У Волновасі все обладнання згоріло. Частину обладнання із Волновахи, Курахового, Вугледару вдалося врятувати.
За період роботи вдавалося виборювати призові місця на змаганнях в Угорщині, Канаді.
Ми б дуже хотіли, щоб інтерес до робототехніки розвивався, адже це сфера, яка дозволяє розвиватися дітям і згодом змінювати наше життя. Йдеться не лише про розвиток навиків конструювання, планування, проектування, але й про вміння чітко та лаконічно презентувати свій проєкт, відстоювати власні позиції. Наприклад, під час презентації команди мають лише 5 хвилин, щоб викласти суддям свою ідею. Це зробити треба лаконічно, точно, водночас оригінально, щоб виділитися серед багатьох інших команд, – розповідає Сергій.
У Вугледарі із 13 березня стріляють, – додає Анна.
Ми б хотіли організувати літню школу із робототехніки.
Зараз на Рівненщині готуємо команду для міжнародних змагань. Ми подаємося на різні гранти, щоб знайти можливість залучити дітей до занять, підтримати їх, адже їм так само, як і дорослим, треба психологічне розвантаження. Водночас їм треба навчатися незалежно від ситуації в країні, адже їм жити. Діти опинилися в новій ситуації. Вважаю, що найкращим розвантаженням є заняття справою, яка тобі цікава, яка дарує задоволення. Зараз наш проєкт підтримав Український жіночий фонд.
Ми стикнулися із тим, що справді є така проблема, стереотип, що робототехніка – не для дівчат.
Виховуємо лідерів майбутнього, законодавців моди ІТ. Щоб діти не були просто користувачами, споживачами послуг, щоб вони були розробниками ігор, додатків, якими користуватимуться мільйони. Щоб вони могли розробити, зробити щось цікаве, важливе, актуальне для інших.
В умовах війни все одно треба думати, як розвиватися. Це критично важливо.
Бо немає іншого способу. Ми не просто маємо вижити, а перетворити цю ситуацію на можливість.
Треба думати про майбутнє, бо якщо концентруватися на втратах – це руйнуватиме з середини. Ми знаємо, про що кажемо. У нашу квартиру у Вугледарі (на очах Анни зявляються сльози) було пряме потрапляння.
За кілька днів до нашої з Анною та Сергієм розмови у квартиру було повторне влучання.
У місті зараз залишилося близько тисячі мешканців. Із 13 березня у місті відсутній зв’язок, електроенергії, газу, води. Магазини та аптеки не працюють із початку війни, довезти туди щось дуже складно. У Вугледарі багато руйнувань.
У Острозі проживає тітка Анни. Ми виїхали одразу, коли заговорили про евакуацію із Донецької області. Із Вугледару ми виїхали в перший день, 24 лютого.
Близько 7 ранку нас розбудив дзвінок моєї подруги, яка схвильовано кричала, що почалася війна і вже не до сну. Вона сказала, щоб Сергій швидко їхав, заправляв авто.
За день до цього, 23 лютого, бабуся просила нас купити “Валідол”, бо у неї закінчився. Я відмахнулася, сказавши, що завтра все купимо, замовили його в інтернеті, оплатили, мали зранку забрати. 24 уже займали чергу в дві аптеки, бо були великі черги. Поки ми чекали, у місто був “прильот” за 700 метрів від аптеки. Це було дуже страшно. Дівчата-аптекарки просто залишили робочі місця, сказавши, що біжать за дітьми в дитячий садок. Прилетіло тоді у лікарню, там загинули перші люди. Із Вугледару ми поїхали до Сергієвих батьків у Мирноград. Я вмовляла їх виїздити, нервувалася. Вмовляла багатьох знайомих, розповідала про можливості евакуації. Але люди не згоджувалися. Багато хто боявся, тому що опинявся в інформаційному вакуумі. Зв’язок з’являвся нечасто, люди сиділи у підвалах і боялися вийти.
Ми видзвонювали наших знайомих, намагалися їх вивезти, допомагали продуктами, зайнялися активно волонтерством. Ми домовлялися із підприємцями, шукали грантові кошти, щоб завезти у Вугледар продукти, бо жодні магазини уже не працювали. Ми возили генератори, медикаменти, корм тваринам. Але у нас багато історій про те, чому люди залишалися. Багато хто до останнього, поки не ставався приліт у квартиру, лишалися там. Багато людей уже адаптовувалися до того, що відбувалося. Сидячи у підвалі, коли з’являвся зв’язок дякували за те, що нам вдалося передати і говорили, що все нормально, вони лишаться тут.
Потім ми виїхали до Острога, пробули там 2 місяці. А зараз опинилися у Рівному, знімаємо тут квартиру.
Але відверто не знаємо, як бути далі.
У 2019 р. ми зареєстрували ГО «Територія сталого розвитку», займалися гуманітарними проєктами із початком війни, а до того – освітніми проєктами для дітей та дорослих у сфері робототехніки, програмування. Ми організовували заняття, змагання із робототехніки, бізнес-лабораторію для дорослих. Втілювалди проєкти, спрямовані на трансформацію мономістечок, таких як Вугледар, Торецьк. Тоді ми познайомилися із ГО Донеччини, їздили на різноманітні форуми.
Ми хотіли із Вугледару зробити інноваційний центр робототехніки, програмування.
Але війни внесла чимало змін.
Усім, хто звідти врятувався, треба психологічна допомога. Важко сприйняти те, що вся ця ситуація надовго. Мені це було дуже важко сприйняти. Стрепенула розмова зі знайомою, яка сказала, що все це буде 2 місяці, можливо, довше. Я не могла це усвідомити, у мене був шок. Тоді я замислилася, що якось треба жити, треба щось робити. Усвідомивши, що все це надовго, ми зрозуміли, що справді треба не тільки читати новини, не чекати швидкої перемоги. У нас змінилися пріоритети. Я активніше співпрацюю з іншими громадськими організаціями у плані гуманітарної допомоги, шукаємо житло, дитячі речі для переселенців, сприяємо бізнесу, який хоче релокуватися. Зараз ми шукаємо громади, які готові виділити площі для побудови житла для переселенців. Розумію, що в Україні важко говорити про якусь стабільність, але хоча б мінімально вона потрібна.
Ми розробляємо проєкт поселення для ВПО й водночас для місцевих, шукаємо донорів. І, звісно ж, це проєкти у сфері робототехніки, адже це про майбутнє.
Ми хочемо продемонструвати, що робототехніка вирішує чимало побутових питань. Це вивільнення часу жінки від домашніх справ: прання, приготування їжі, стеження за дітьми. Розвиток дітей не можна відкладати на потім. Дорослим треба у стресі не забути про дітей. Їм варто продемонструвати можливості. Робототехніка – це про креативні рішення.
Під час підготовки цього матеріалу стало відомо, що вихованці Анни та Сергія Теличків, учасники команди «Op[ti]mum & Roboclub Vugledar» стали призерами Кубку Хуста з програмування на Закарпатті.
У процесі підготовки до «World Robot Olympiad» учасники команди прокачали свої навички у V Всеукраїнській літній школі з програмування та взяли участь у змаганнях із програмування за Кубок Хуста.
Спілкувалася Вікторія Назарук