Марія МАРТИНЮК – журналістка з Рівненщини, яка писала багато розповідей про людей та їхні історії. Взимку 2025 року в її родині сталася трагедія – на війні загинув її чоловік, Юрій КУЛІШ, який від початку повномасштабного вторгнення став на захист України.
Юрій був турботливим батьком, надійним другом та майстром на всі руки. У відвертому інтерв’ю Марія розповіла про їхнє життя до війни, останні розмови з чоловіком та про те, як донька і вся родина намагаються зберегти пам’ять про нього.
– Маріє, почнемо з того, як ви з Юрою познайомилися…
– Ми познайомилися у Луцьку на стадіоні. Тоді грала луцька «Волинь» із «Шахтарем». Я прийшла з подругою, а він сидів позаду зі своїми друзями та курив. Я зробила зауваження й попросила не дихати в мене димом.
Потім Юра знайшов мене у соцмережах, написав, і ми зустрілися. Спілкування зав’язалося дуже швидко. Наші стосунки розвивалися стрімко: познайомилися ми у травні, а вже в липні почали жити разом.
На перших етапах наших стосунків він завжди дарував мені квіти.
Читайте також: У Рівному вшанували пам’ять загиблих захисників і захисниць України
– Що найбільше вас у ньому зачепило?
– Він був легкий та спокійний… Мені це тоді подобалося, бо я сама трохи більш емоційна. Пізніше зрозуміла, що така легкість не завжди допомагає у складних ситуаціях, але тоді це була його риса, яка мене привабила. Ми були разом із 2015 року, згодом в нас народилася донька Яна.
– Як вам вдавалося будувати сімейний побут?
– Як і в більшості пар – через «притирку» та компроміси. Перші пів року ми взагалі не сварилися. Але коли народилася дитина, з’явилася втома, і сварок стало більше.
Юра дуже допомагав із донькою: купав її, гуляв із коляскою, готував, прибирав. У побуті він був легким – ніколи не робив проблем із дрібниць. У нас навіть була така домовленість: якщо я зайнята роботою і не встигаю, він міг сам собі щось приготувати: зварити вареники чи пельмені. Любив готувати бограч – цю страву в нас удома готував виключно він. Іноді експериментував з рецептами з Тік-току. Претензій до того, що готувала я, він теж не висловлював. У цьому плані ми розуміли одне одного.
Він був чудовим батьком, турботливим і уважним. Але водночас Юра був трохи повільним у справах, і мені нерідко доводилося нагадувати йому кілька разів про якісь дрібниці. Це мене іноді дратувало, але я знала, що це просто його особливість, а не небажання щось робити.
Про життя до війни та рішення йти на фронт
– Чим ви жили до початку повномасштабної війни?
– Юра багато років працював за кордоном. Ми мріяли про краще житло, гарну освіту для нашої доньки, подорожі. Коли всі говорили про загрозу війни, нам здавалося, що це неможливо. Навіть коли Юра жартома казав, що доведеться виїхати до Польщі, ми не сприймали цього серйозно.
А потім настав ранок 24 лютого 2022 року. Я написала йому: «У нас почалася війна». На четвертий день ми з донькою виїхали до нього в Польщу. Але він завжди повторював: «Я тут не залишуся».
Коли на Рівненщині, неподалік нашого дому, стався обстріл, Юра остаточно вирішив повернутися. У травні 2022 року він мобілізувався до лав ЗСУ.
Були моменти, коли ми сперечалися, я казала: «Все, значить, ми з тобою розходимося, розлучаємося, живе кожен окремо». Але він завжди стояв на своєму. Пам’ятаю, як одного разу після прильотів по військовій частині неподалік, де служив мій брат, Юра сказав:
«Уяви, війна закінчиться, я повернуся додому – як я зможу дивитися в очі хлопцям? Мені буде соромно, що вони відвоювали країну, а я приїхав на все готове».
І він дотримав слова. У середині травня повернувся в Україну та добровільно мобілізувався до тієї самої частини.
— Де він служив?
— Спершу Юра служив у ремонтній частині, з якою виїжджав на схід та південь, щоб ремонтувати техніку. Згодом його перевели до мінометної батареї, яка виконувала бойові завдання на Донеччині.
— Чи говорив він з тобою про можливу небезпеку? Були у вас розмови про те, що робити, якщо з ним щось станеться?
— Такого ніколи не було. Ми навіть думки не допускали, що з Юрою може щось статися. Я завжди була за нього спокійна. Тоді з їхньої частини в бойові підрозділи поїхало 30 людей, і він із побратимом Ромою потрапили, як нам здавалося, у найкращі умови: інші були піхотинцями, розвідниками, штурмовиками, а вони — у мінометній батареї, що трохи далі, трохи безпечніше. Я знала, що у них дуже хороший командир, який сам вибирає позиції, підвозить боєприпаси, що він – не десь там, а разом особовим складом…
Ми навіть уявити не могли, що може статися найгірше. Але останнім часом Юра, коли я починала обговорювати якісь свої наміри, повторював: «Ну, поживемо — побачимо. Я не знаю, що буде завтра». Це мене тоді дратувало, я не могла зрозуміти, як можна жити без планів. А зараз розумію, що, мабуть, він щось відчував.
Читайте також: День народження Тараса Давидюка: історія життя і мужності рівнянина
— Пам’ятаєш ваші останні розмови в крайні дні перед трагедією?
— Так. Перед останнім виїздом на позицію зник кіт, якого Юра завжди возив із собою ще з-під Курахового. Він дуже злився, шукав його. З Валерою, побратимом, який загинув разом із ним, вони жили в одному будинку, в різних кімнатах, і весь день перед від’їздом не знаходили собі місця, постійно ходили один до одного.
Юра ще возив машину на ремонт у Дружківку. Поки стояв у черзі на СТО, весь час дзвонив мені. Я була зайнята, нервувала, що часто дзвонить, але він все одно намагався поговорити. В останній вихід вони з хлопцями переїхали на нову позицію. Це була субота. Він майже не писав, надіслав фото, де був увесь мокрий від поту. На моє питання, чому він такий, відповів коротко: «Працюємо. Дуже сильно літають».
Його останнє повідомлення було 8 лютого о 21:00. Наступного ранку він уже не виходив на зв’язок. Я писала побратимам, питала, чи все в них добре — ніхто нічого не сказав. В понеділок мені зателефонувала медичка з батареї й повідомила страшну звістку. Спершу я навіть не могла повірити. Мені здавалося, що це помилка, що вони його не впізнали. Але наступного дня принесли похоронку. Лише тоді я зрозуміла, що це правда.
– Ви спілкуєтеся з його побратимами? Що вони розповідають про Юру?
– Коли чоловік загинув, старший мінометного розрахунку, з яким він заступав на позицію, написав пост в соцмережах, що «Юра міг би вночі відремонтувати літак «Мрію», а зранку вже піти на позицію». За цей час, що його нема, мені ніхто нічого поганого про нього не сказав, він також відгукувався про хлопців тільки позитивно…
У бойову частину його перевели в листопаді 2024 року. Склалося так, що в період новорічно-різдвяних свят Юру викликали у відрядження в частину, де він служив раніше – кілька тижнів він був тут.
9 лютого 2025 року Юра загинув.
На похороні командир Юриного взводу розповідав мені, що він з Ромою (побратим, з яким вони з початку війни служили ви одному тиловому відділі й на фронті потрапили в один підрозділ) могли відремонтувати будь-яку техніку. Каже: машина не заводиться, а вони за три години вдвох полагодили її. Потім керівництво питає: «Ну, а що було?», на що Юра відповідав: «Ну що, що? Вже нічого».
– Минуло вже майже пів року. Як вам з донькою та всією родиною вдалося пройти цей шлях?
– Спершу це повне нерозуміння, неприйняття, тисячі запитань, на які немає відповідей, й іноді навіть злість. Потім приходить усвідомлення, що життя триває і ти мусиш рухатися далі. Мені дуже допомагають друзі, родина Юри з батькової сторони, особливо його двоюрідна сестра. Вже після похорону ми з нею дуже здружилися, й зараз майже немає таких днів, щоб ми не зідзвонювалися.
Я зрозуміла одне: звинувачувати когось в тому, що так сталося – це шлях у нікуди. На жаль, такі реалії війни… До цього неможливо звикнути, і точно не варто шукати винних.
– Як це пережила страшну втрату ваша донька Яна?
– Їй дев’ять років. Що тато загинув, я їй сказала в той же день, коли дізналася сама. На похорон її не брали. Вона довго відмовлялася йти на кладовище. Зараз вона згадує тата по-дитячому, говорить, що йому би сподобалося те чи інше.
Про пам’ять та плани
– Чи є у вас ідеї, як увічнити пам’ять про Юру?
– Я поки не хочу про це публічно говорити. В мене є певні ідеї, але наразі це лише ідеї. Поки що про це говорити зарано.
– Що б ви порадили жінкам, які теж втратили своїх чоловіків?
– Не зациклюватися на скорботі. Пережити, прийняти й відпустити. Чим швидше усвідомлюєш, що життя змінилося назавжди, тим легше рухатися далі. Нехай навіть це життя вже ніколи не буде таким, як раніше…
Матеріал опубліковано в журналі “Рівняни” №2 (42) 2025, липень