«Ще трохи — й дубові двері зберу»: історія Василя «Столяра» з 104 бригади ТрО ЗСУ «Горинь»
Василь із позивним «Столяр» — ветеран двох війн, який з перших днів повномасштабного вторгнення служив у 56 окремому батальйоні 104 бригади територіальної оборони «Горинь». Його спокій, почуття гумору й рішучість під обстрілами стали для побратимів символом бойової зрілості.
«Коли пережив Афганістан, гадаєш, що вже бачив усе, — усміхається він. — Але 24 лютого совість сама занесла у військкомат. Чекати повістку було соромно».
Після початку війни Василь служив на півночі Рівненщини, згодом — на Донеччині, поблизу Костянтинівки й Торецька. Зрештою опинився на одному з найгарячіших напрямків — Куп’янському, де пережив 17 діб безперервних боїв.
«Якби залишилися ще на одну ніч — загинули б у кільці», — пригадує боєць.
20 серпня 2024 року Василь зазнав важкого поранення — ворожий снаряд серйозно пошкодив руку. Сьогодні він має біонічний протез і щодня долає себе у тренуваннях, щоб не втратити силу й рухливість.
«Перші тижні навіть чашку не втримував. А тепер — можу рубанком пройтися, рейку відпиляти, вимикач клацнути. Тільки дрібні цвяхи ще вислизають», — з посмішкою каже чоловік.
Щоранку він виділяє по дві години на силові вправи:
«Це втомлює сильніше, ніж під мінометами. Але кожен рух — це ще сантиметр свободи».
Про тих, хто ховається в тилу, Василь говорить жорстко:
«Фронт тримають ті, кому соромно ховатися. Пиво в тилу гримить гучніше за артилерію, але не тримає лінію».
Після перемоги Василь планує повернутися до столярної майстерні у шкільній котельні, де вже чекають верстати, а також — бути прикладом для онуків.
«Покажу їм, що метал і дерево поступаються лише характеру. А треба буде — піду у військо й утретє».
