Андрій, військовий медик із Костополя, має позивний «ЛАМ». Він кардіолог за фахом, воїн за покликанням і людина, яка не боїться правди. Уперше він пішов на фронт ще у 2015-му — в медроті 30-ї бригади, на Світлодарській дузі. Повернувся, очолив терапевтичне відділення в рідному місті, і міг би залишитись там, під мирним небом. Але війна знову постукала в двері.
Про це йдеться на сторінці 104 бригада тероборони ЗСУ “Горинь”
24 лютого 2022 року він прокинувся за двадцять хвилин до четвертої. У новинах — тривога, вибухи, ППО над Києвом. За кілька днів — дзвінок із військкомату. Спершу немедична посада, згодом — знову у своєму: медик, рятівник, людина, яка тримає бійців між життям і смертю.
Його маршрут — це не карта фронту, це історія боротьби: Торецьке, Очеретине, Приютне, Куп’янський напрямок, лівий берег Осколу… Частина з цих територій уже під окупацією. Але памʼять про них — жива. Як живі ті, кого він витягнув з того світу. Не бої врізаються в памʼять — очі поранених хлопців, які дістались стабпункту. Вижили. І тоді в очах медика — щастя.
Андрій каже: «Коли рятуєш — часу на страх немає». Але зізнається: найважче — не поранення. Найважче — коли після бою до стабпункту вриваються солдати в стані афекту, кричать: «Ми ледве вийшли!» — от тоді тремтить не тіло, а щось глибше, всередині.
Попри біль, втому й вибухи — жодного разу не пожалів, що повернувся. Бо поруч — справжні.
«Наш стабпункт — без примусу. Люди самі приходили, щоб служити. Ми тримаємось одне за одного», — каже він.
Вдома на Андрія чекають дружина, син, батьки. Синові — 23, працює айтішником у медзакладі. «Як треба — піду», — каже. Але батько переконаний: кожен має бути там, де може принести найбільше користі.
«Я бачив хлопця без руки і без ноги. 25 років. Кажу: “Що далі?” А він — “Ампутують, і я назад до своїх”. Це сила духу. Ми не для війни народжені, але хто, як не ми?» — говорить Андрій.
Мріє про тишу. Не ту, що буває перед вибухом — а справжню. Про світанок над водою, про риболовлю, де не свистить поруч. І — знову до медицини. Бо це — його місце.
І має прохання до кожного з нас: «Не чекайте, поки “льопне за хатою”. Війна — вже тут. Якщо не можете в піхоту — допомагайте в іншому. Кожна дія важлива. Потім буде пізно».