Сьогодні, у День журналіста України, рівнянка та журналістка Інна Білецька поділилась своїми думками з приводу свята та негараздів, які трапляються на шляху “акул пера”.
“Вони точно не люди і для багатьох нелюди. Вони точно роботи, яким не потрібно спати, які точно комусь належать і на когось працюють, при чому, коли п`ють з кимось каву, то теж на когось працюють і щось замишляють.
Вони настільки на когось працюють, що цей хтось може бути фермером з Старих Задрипанців Скупецького району якоїсь області, як же інакше пояснити, чого вони на свято увечері не хватають оператора, мікрофон, штатив, записник, фотоапарат, диктофон, десять своїх колег, не кидають дітей і не їдуть нюхати як у вас в селі смердить.
Вони точно шукають сенсації, не важливо шо таке сенсація, але вони точно хочуть зробити собі ім`я на сусідському сараї, який згорів.
Вони б з себе почали, а не вас чіпали. Вони б за собою дивилися. Вони б про себе писали. Але пишуть про вас. І не сумнівайтеся – лише заради слави, і їм би лиш попіаритися, і пофіг, шо значить слово піар, і шо то абревіатура тож пофіг.
Вони самозакохані і тупі, і як вони получіли той диплом, то непонятно, бо їх би мали навчити, шо треба вміти домовлятися і не пригати до успішних, мали б навчити, що це їм, а не вам треба ваші проблеми.
Вони не мають особистого життя, проблем, бабусь з паями і гербіцидів в селах у батьків, не в ті самі поліклініки ходять, і взагалі дивно, чого їм до всього є діло. Вони повинні були б писати про чотирилапих каченят і двоголових телят, а не про тих, кого затримують на хабарях, бо якщо це хтось чужий вам, то ура, і вам не цікаво як там з документуванням – добре чи таки п`єса з поганим сценарієм, а якщо це хтось з ваших знайомих, то “все роздули, чіпають лише тих і гавкають лише там, де дозволено”.
Вони точно без емоцій, без страхів і без ризиків. Якщо у них виривають камери і фотоапарати, або штовхають-б`ють-погрожують, то вони одразу закатують п`янку, святкуючи черговий привід попіаритися.
Насправді, журналісти як лікарі, швеї і механіки – є хороші, а є повний відстій. Але щоразу, коли підходите до цієї криниці, щоб харкнути в неї і крикнути “журналізд”, подумайте, що колись і вам потрібно буде розповісти свою історію.
Словом, завтра у журналістів професійне свято. І було б добре, якби ви згадали тих з них, хто витрачав свої сили, енергію і емоції, щоб розповісти про вашу проблему, тих, хто був останнім, до кого ви могли звернутись.
А так робив і таким був кожен з моїх колег, не зважаючи на те – де, на кого і за скільки він працює. Добре слово, знаєте, воно і псу приємне, і шо там казати – навіть запрограмованому на піар – беземоційному жовтому роботу”.