Непоправна втрата: Рівне попрощається відразу із трьома героями

Збір коштів на потреби армії України
Щасливе
12.08.2022  18:32

Непоправна втрата: Рівне попрощається відразу із трьома героями

Відразу три родини одягнуть траурні шати, а Рівненська громада проведе в останню путь трьох вірних захисників — Петра Мешка, Віталія Рабчевського та Вячеслава Цюзя…

Петро Мешко народився у Рівному. Навчався у шостій школі, а за тим вступив у Клеванський професійний ліцей, де здобув фах автослюсаря.

Черговим етапом у життя стала строкова служба. Її Петро проходив у прикордонних військах. А за тим повернувся додому. Працював будівельником у ТОВ “Капітал інвест ДТМ”.

Веселий, компанійський, добрий та щедрий. Він нікому ні в чому не відмовляв, любив бути серед людей, у товаристві…

А ще з дитинства любив грати у футбол. Робив це за першої нагоди, а свого часу навіть грав за одну з команд місцевого клубу. Цю любов хотів передати і сину — п’ятирічному Іллі.

“Коли розпочалася війна ми з братом разом пішли у військкомат добровольцями. Розуміли обоє, що зайвих пояснень тут не треба. Треба захищати нашу країну, дітей, треба зробити все, що в наших силах, щоб ворог не прийшов сюди, на Рівненщину,” – розповідає брат Героя Володимир.

У недовгих телефонних розмовах Петро розповідав про службу. Був відвертим, що нелегко, і багато хлопців отримують поранення, багато гине… Та на всі прохання берегтися, відповідав своєю звичною фразою: “Я ж заговорений, нічого мене не візьме! Все буде добре!”

Володимир розповідає, що жодних сумних думок у брата не було. Вірив у перемогу та повернення додому…

“Жодного остраху, тільки погляд вперед! І ніяк інакше, ні кроку назад — так Петро жив, і нам тепер так треба жити!”

40-річний солдат Петро Мешко загинув 8 серпня, виконуючи бойове завдання із захисту Батьківщини поблизу с. Новомайорськ Донецької області…

 

Віталій Рабчевський все життя прожив у Квасилові. Закінчив місцеву школу, навчався у професійному ліцеї на зварювальника. За тим на нього чекала строкова служба у військово-морських силах. Під час служби був головним електриком на кораблі.

Коли повернувся, одружився. Разом із дружиною виховували двох діток сина та донечку.

Вперше війна наздогнала Віталія у 2014 році. Його мобілізували на рік у зону проведення антитерористичної операції. Коли ж повернувся, був упевнений, що цим не закінчиться, що буде війна.

“Як тільки щось почнеться, я піду воювати, щоб цю нечисть сюди не пустити,” – пригадує слова кількарічної давності дружина Віталія Олена.

І насправді вже 25 лютого його викликали до військкомату, а за тиждень вирушив на передову…

«Він справжній патріот, таких іще пошукати треба! Дуже любив Україну, і йшов за неї до останнього, за державу, за свободу, за дітей і жінок, за кожного,» – розповідає дружина Героя.

Віталій, який мав досвід участі в бойових діях, не приховував, що цього разу все на багато складніше.

«АТО – це були квіточки, от тепер почалися ягідки. Ти повертаєшся з чергування, втомлений, хочеш бодай поспати, а не знаєш, чи прокинешся, такі сильні обстріли,» – пригадує слова чоловіка Олена.

А ще біль у голосі, коли говорив про загиблих:

«Віталій казав, що найскладніше – це бачити, як людина помирає у тебе на руках. А скільки їх було 200, 300… Казав, що самі себе мусили рятувати і лікувати, турнікети, якими треба максимально швидко кров зупинити, врятували не одне життя, на жаль, багатьох врятувати не вдалося… Він розповідав, що своїх не покинули жодного: ні пораненого, ні вбитого, всіх забрали. Під обстрілами, під кулями, на свій страх і ризик верталися, але своїх хлопців не кидали,»- продовжує Олена.

Справедливий, чесний, відданий чоловік просто не визнавав брехні чи лицемірства. Тому найбільше його гнітили знущання над українськими воїнами, навіть своїй мамі казав, що краще вже загинути, аніж потрапити в полон. А вдома його чекали мама, дружина, дорослі діти 22-річний Владислав та 17-річна Вікторія

«Він приїхав у відпустку, і я просила його сфотографуватися разом, все відмовлявся, не хотів. Казав, що то я на портрет хочу фото зробити. Я ще дивувалася, каже: що таке погане думаєш, просто буде спільне фото, а він наче відчував… Віталій народився на церковне свято 40 святих. Ми думали, вірили, що раз так, то вони його зможуть зберегти, але не вдалося… Мені сон приснився, що Віталій стукає в двері й каже «Привіт, війна закінчилась, я вже вдома». А вранці зателефонували з військкомату, і хоч по телефону нічого не сказали, я все зрозуміла…” – розповідає дружина Героя.

45-річний старший солдат Віталій Рабчевський загинув 8 серпня біля села Пречистівка на Донеччині через тиждень після повернення з дому…

 

Вячеслав Цюзь народився на Сарненщині у селі Гута-Перейма, але фактично все життя провів у Рівному. Навчався на електрика, але за спеціальністю не працював. Багато років трудився на АЗОТі, а за тим займався будівництвом. Працював на об’єктах в Україні, та більше — за кордоном.

Коли ворог вперше ступив на українську землю, Вячеслав не став переховуватися, був мобілізований та півтора роки прослужив у зоні проведення антитерористичної операції…

На щастя, з тієї війни вдалося повернутися цілим та неушкодженим, тож Вячеслав знову повернувся до роботи будівельником.

“Ми дуже скучали за ним, адже рідко бував вдома через роботу. Але коли Вячеслав був тут, то весь свій час проводив із дітьми. Їх у нас троє — Соломії 9 років, Макарові 4 з половиною, найменшій Ілларії майже два… Він повністю віддавав себе дітям, грався із ними, годував, гуляв. Був наче мама — не шкодував любові, ласки, ніжності…” – розповідає дружина Героя Наталія.

Та у цю мирну картину знову увірвалася війна.

“Вперше чоловікові зателефонували з військкомату в перші дні війни, але фактично поїхав він за кілька тижнів — наприкінці березня. Весь цей час, поки чекав, хотів їхати воювати. Навіть жартував, що йому русні не вистачить… Коли вже поїхав, то розповідав, що це значно гірше, аніж було під час АТО. Казав, що це пекло, не думав, що буде так страшно…” – продовжує Наталія.

Подробиць про воєнні будні Вячеслав дружині не розповідав. Такий вже мав характер, усі переживання тримав у собі. Лише зрідка Наталія вдавалося щось випитати в чоловіка.

“Вони багато часу проводили на передовій, лише зрідка, казав, їх відвозили перепочити в Авдіївку, і то постійно під обстрілами… Вячеслав дуже хотів додому, повернутися до сім’ї та дітей… Розповідав, що коли був час на перепочинок, то знаходив відраду у книгах. Вони селилися у хатах покинутих, і як на полицях бачив книги, то відволікався від чорних думок читанням, що дуже любив,” – продовжує Наталія.

А ще пригадує, що чоловік був справжнім футбольним вболівальником. Не один раз разом їздили на матчі. Та понад це любив рідних та батьківське село. Завжди із теплотою ставився до батьків та рідного дому у селі на Сарненщині… Так хотів туди повернутися…

Стрілець-помічник гранатометника, молодший сержант Вячеслав Цюзь загинув 8 серпня внаслідок мінометного обстрілу біля Авдіївки на Донеччині. За кілька днів йому виповнився б 51 рік…

 

Прощання із Героями відбудеться завтра, 13 серпня, о 10.00 на майдані Незалежності. Поховають їх на кладовищі “Нове”…

переглядів: 296




Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *