Сьогодні місто Рівне стикається з певними проблемами свого перспективного розвитку. Чому це так і як вирішуються такі питання на міжнародному рівні, спробуємо дізнатись у голови Рівненського регіонального відділку Архітектурної палати України, заступника голови правління Рівненської обласної організації Національної спілки архітекторів України Валентина ДЕМ’ЯНОВА.
– Що нині є найбільшою проблемою у поступальному розвитку таких міст України, як Рівне?
– Головною проблемою у розвитку обласних центрів України є та з них, з якою на практиці зустрілась не одна країна світу. Населені пункти втрачають перспективи розвитку через різке зменшення земельних ресурсів, нераціональне та некомплексне використання наявних територій, відсутність важливих елементів самодостатнього розвитку. Як наслідок – у таких містах відбувається різке падіння інвестиційної привабливості, їх душить брак місця під будівництво об’єктів, які здатні наповнювати бюджет. Швидко наростають перекоси у планувальній структурі міста, зменшується відсоток об’єктів соціальної та культурної сфери, транспортної та інженерних систем, які визначають статус комфортності міста. Населеному пункту стає все важче, а деколи неможливим, вирішувати соціальні, економічні, транспортні, екологічні проблеми. Місто поволі втрачає свою привабливість та перспективність, або ще гірше, поволі вмирає…
– Валентине Олександровичу, а чи були в історії намагання уникнути подібних сценаріїв?
– Так. Бо саме тому пошуки вирішення такого важливого питання, як перспективна життєдайність великих міст, регіональних осередків, турбувала країни світу, де ці проблеми особливо гостро стали на дорозі розвитку регіонів. Найперше це торкнулося більшості країн Центральної та Західної Європи, Японії, США, Китаю і т.п. Тому вихід зі складної ситуації був знайдений! Вирішенням проблеми стали міські агломеративні утворення з центрами у великих містах, які раніше зазнали проблем перспективного розвитку. Такі утворення випрацювали нові форми колективних стосунків великого міста та його оточення в радіусі від пів до півтора годинної транспортної доступності, тобто на відстанях від 25 до 70 км, та сформували спільну стратегію економіки та розвитку нового утворення. У структуру таких агломерацій входять і міста-супутники, і сільські населені пункти, і рекреаційні та сільськогосподарські угіддя, і лісові та промислові зони. Формою управління такою системою, як правило, є агломеративний договір, чи інші договірні форми взаємодії громад, які входять у агломерацію. Агломерація формує спільну стратегію розвитку розраховану на спільні проекти, що здатні залучати значні інвестиції на розвиток регіону. До того ж перспективні плани агломерації стають законом для усіх її учасників та наповнюють бюджети усіх громад системи. До таких проектів вони відносять питання спільного економічного розвитку, розміщення нових великих об’єктів виробництва здатних наповнювати бюджет агломерації, питання розвитку сучасних транспортних систем та автодоріг агломерації, розвитку тепличного господарства, садівництва, фермерських угідь та формування рекреаційних зон. Агломерація у такому стані здатна на 70-80 відсотків бути самодостатньою системою забезпечення основних потреб у ресурсах, продуктах харчування, робочих місцях, і право голосу в ній має кожен учасник утворення. Агломерація у такому вигляді стає інвестиційно привабливою, бо здатна вирішувати питання будь-якої складності та масштабу, та стає зоною комфортного та соціально гармонійного середовища для усіх її учасників!
– Із закордоном зрозуміло. А що робилось у цьому напрямку у нас?
– Ще у радянські часи питання агломеративного розвитку великих міст вирішувалось на рівні їх генерального плану. В ньому мала мати місце така частина документації, яка формувала стратегію розвитку приміської зони. Це фактично був зародок того, що нині ми називаємо агломерацією. Сьогодні у багатьох незалежних державах ці плани стали зародками стратегії агломеративного розвитку регіонів. Для прикладу можна звернути увагу на розвиток Астанинської агломерації у Казахстані, яка охоплює значні землі сусідніх зі столицею районів та формує потужну економічну, транспортну, рекреаційну, сільськогосподарську систему та структуру міст супутників. Що ж стосується Рівного, то проблема агломерації не тільки давно назріла, але і перезріла. Усе через те, що у діючому генеральному плані відсутні обов’язкові до виконання не тільки історико-опорний план міста та детальний план території його центру, а й креслення приміської зони, читай агломерації. Такі креслення мали бути узгоджені на усіх рівнях та всіма зацікавленими сторонами – владою м. Рівне та прилеглих районів, керівниками дотичних сільрад, нині ОТГ, усіма зацікавленими державними службами та контролюючими інспекціями. Формування територіальних громад, які щільно оточують місто Рівне та ведуть самостійну містобудівну діяльність, і нині не завжди узгоджені з тенденціями розвитку м.Рівного, загострюють питання необхідності формування Рівненської агломерації. І так буде, допоки визначений діючими будівельними нормами документ, який має регулювати дане питання (приміська зона, а краще агломерація), не буде сформований та затверджений на регіональному рівні.
– Що у такому випадку порадите робити рівнянам та керівництву області та міста?
– Чим скоріше питання формування агломеративного утворення з центром у м.Рівне буде поставлене як стратегічне завдання області та міста Рівне, всього Рівненського регіону, тим вищі шанси на його гармонійний розвиток, на отримання іноземних інвестицій, на створення значної кількості робочих місць, на уникнення хаотичних тенденцій та ручного управління у складних містобудівельних процесах. Думаю, що все у руках рівнян.