З нетерпінням чекає жіночого свята і художниця зі Здолбунова, переселенка з Луганщини Яна УНИЧЕНКО. Її історія неймовірна: дівчина з інвалідністю не лише врятувалася від окупації, а й стала успішним митцем на Рівненщині. У райцентрі випускниця Луганського педагогічного університету ім.Т.Шевченка знайшла нове життя, друзів, а головне – проявила свій мистецький талант.
– Коли у 2014 році на Донбасі розпочалися бойові дії, двоюрідна сестра запропонувала виїхати на Рівненщину. Потрапила у Здолбунів, де жила найкраща подруга її мами. Я погодилася без вагань. Фактично, Рівненщина обрала мене сама, – пригадує історію знайомства з новим краєм Яна Униченко. – Залишала домівку та уявити не могла, що залишусь тут надовго. Думала, побуду тиждень-другий і повернуся. Однак у мене з’явилися замовлення і я залишилася. Власного житла не маю. І це, на жаль, мені не дає діяти на повну силу. Поки що мешкаю у друзів.
– Розкажіть про свої роботи. Як виникло бажання розмальовувати стіни під’їздів і навчальних закладів?
– Вдома розмалювала квітами свій паркан і сусідів. Мріяла, що розфарбую цілу вулицю, але не судилося. Все здійснилося на Рівненщині. Все почалося з під’їздів у Здолбунові. Згодом малювала на стінах Національного університету водного господарства та природокористування. Також оздобила стіни кафе, здолбунівський музей-контейнер для військових і багато інших.
– Чи передаєте свій талант учням?
– Хист до малювання маю лише я, батьки – звичайні робітники. У Здолбунові в Будинку культури мені надали приміщення. Там і навчаю всіх охочих.
– Бажаєте повернутися додому?
– Все можливо. Тутешній клімат мені більше підходить, що позитивно відображається на здоров’ї. Сім’я, родина залишається на окупованій Луганщині. Я їх дуже люблю і сумую за ними. Я дуже хочу, аби батьки переїхали до мене. Проте, вони відмовляються, а я не хочу туди. Тут маю багато друзів, знайомих, які оточили своєю любов’ю. Вони стали мені рідними, і я їм дуже вдячна. Приємно, коли після розповідей про мою долю на телебаченні та в пресі мене впізнають незнайомі люди і зі сльозами на очах дякують. Пам’ятаю, коли переходила дорогу в центрі міста, за руку схопила жінка. Подякувала, сказала, що стежить за творчим життям. А ще в цей же день в маршрутці мене покликав водій і сказав, що бачив мене по телевізору, коли воював на Донбасі.
– Яка ваша найзаповітніша мрія?
– Хочу, щоб на рідній Луганщині розвивалась українська культура, щоб молодь жила у любові до українських традицій, а люди – у мирі. А ще мрію про оздоровлення нашої нації як фізичне, так і психологічне.
– З чим у вас асоціюється свято 8 Березня і про який подарунок вважаєте найбажанішим?
– 8 березня для мене означає прихід весни та появу квітів. Найкращий подарунок – це увага.
Розмовляла Марія ЯСИНЧУК.