Блоги мандрівників – це джерело натхнення. Жива мова, щирі враження та нюанси, які не покаже ні одна турфірма. Сьогодні подорож мальовничою Рівненщиною з туристами з Луцька. Розповідає Romek.
“У жовтні вдалося організувати одноденну поїздку на Рівненське Полісся – проїхатися «Поліським трамваєм» (відомою вузькоколійкою Антонівка-Зарічне) до озера Нобель.
Ми проїхали понад 350 км, а наш орендований бус і всі 450. Оскільки мали намір продовжити після вузькоколійки свою подорож до околиць озера Нобель – найкращим вирішенням був орендований 8-місний бус.
Виїзд з Луцька був запланований на 4.30 ранку, оскільки поїзд з Антонівки відправляється лише один раз на добу о 07.05. Відстань від Луцька до Антонівки складає приблизно 115 км, маршрут пролягає через Ківерці до Колок, перед Колками поворот на Сарни, виїзд на трасу Варшава-Київ у Маюничах, звідки до мети ще 33 км. Вже на «варшавській» трасі слід повернути у с. Городець.
Траса нашого маршруту Луцьк-Антонівка-Локниця-Нобель-Луцьк
Квитки на вузькоколійку можна придбати, як у касі на станції, так і в самому поїздку (так місцеві найчастіше його називають). Посадка на поїздок відбувається відразу праворуч від вокзалу (якщо стати до нього спиною). Відправляється поїздок о 07.05, але завжди після прибуття на станцію «ширококолійного» дизеля з Ковеля. Зрештою, все це детально описано в інтернеті. Буса з водієм відправляємо через Маневичі та Любешів до села Локниця, де ми маємо висідати з поїздка.
Скориставшись порадами Інтернету, ми сіли до останнього вагону, там можна відчинити двері у задньому тамбурі та насолоджуватися пейзажами. Окрім того, відчиняти на ходу можна усі зовнішні двері вагону. Поїзд рухається зі швидкістю 30-40 км/год. Раджу також не одягати світлого одягу, бо не вдасться уникнути чорної кіптяви у тамбурах та на східцях, але у самому салоні досить чисто.
Взагалі, потяг справляє надзвичайно приємне враження. Все маленьке, відчуваєш себе щасливим пасажиром дитячої залізниці у дитинстві, але насправді ти щасливий ще й через чудові краєвиди за вікном та відчуття справжньої пригоди. Поїздок зупиняється на станціях та на багатьох платформах. Після станції Біле (біля 9.00 год.) слід приготуватися до цікавого: потяг проїжджатиме через Стир по найдовшому у Європі дерев’яному залізничному мосту (153 м). З вагону, звичайно, роздивитися його неможливо, видно лише залізничне полотно та долину річки. Найкраще цей міст виглядає з берега. Дійсно, є на що глянути.
Далі дорога так само цікава – вперемішку ліси, луги, маленькі місточки, болота, села та хутори, зупинки посеред лісу з зарослими травою перонами.
Після станції Острівськ праворуч минаємо три озера – Велике, Середнє і Хоромне. З вагону їх майже не видно, але з фотозвітів та репортажів виникає, що це надзвичайно гарні місця, варті того, аби там провести якийсь час. Краєвиди біля озер чудові, а самі озера не схожі між собою за кольором води. На жаль, ці озера не вписуються сьогодні до нашого маршруту. Варто туди якось повернутися.
Після зупинки Локниця-1 готуємося до висадки на зупинці Локниця-2. Попередньо ми дізналися (в т. ч. з топографічних мап), що найближче з траси вузькоколійки до озера Нобель саме з Локниці. Відділ туризму у Зарічному по телефону порадив висідати на Локниці-2, мовляв, туди добрий доїзд з села. Після висадки з вагону ми опинилися серед поліського лісу за кілометрів 5 від села, до якого веде абсолютна непроїзна для буса дорога.
Це вже нам повідомляє місцевий Степан, який з фурою, запряженою коником Орликом, з кількома мішками з зерном запрошує нас усіх вісьмох на свій «борт» – «а якшо не хочете – то можете йти пішки». Ми не дали йому шансів передумати і через хвилину усі, вмостившись на мішечках, їхали щасливі до Локниці. Радість від поїздки, від сидіння на мішках, від Орлика, від того, що Бог послав нам Степана.
По дорозі переконуємося, що нашому бусу сюди заїхати – зась. Краще було висідати на Локниці-1 або їхати до Зарічного, але нам повезло з Орликом і я вибачаю зарічненським гідам цю дезінформацію. В центрі Локниці зустрічаємо нашого водія, який останні 30 км з Любешова долав більше години по бруківці, вносимо пожвавлення до місцевого сільмагу, сердечно прощаємося зі Степаном та його Орликом та вирушаємо до Нобеля через Кутин, Любинь, Дідівку (приблизно 15 км).
Через півгодини дорогою вздовж берега любуємося краєвидами озера і побачивши перше-ліпше місце для пікніка перед самим знаком «с. Нобель», зупиняємося на пікнік.
Як потім виявилося, місця для пікніка можна було знайти й більш мальовничі (див. далі), але ковбаски-гриль, печена картопля з грибами, сало та свіжі овочі повністю заполонили наші думки і ми заходилися розпалювати переносний мангальчик (який не лишає згарища на землі) та в думках поїдати страви, які серед такої природи здаються просто фантастично смачними. Через годинку, не затягуючи перебування в одному місці, завантажуємося до авто і їдемо до Засвітського озера (відстань до 2 км), щедро згаданого та описаного туристами. Дійсно, озеро надзвичайно мальовниче – посеред болотистого Полісся воно вражає навколишніми піщаними дюнами та сухими і доступними по всьому периметру берегами. Кажуть, вода цього озера одна з найбагатших на Поліссі на гліцерин – просто СПА якесь!
Сонце, яке нещодавно з’явилося, робить краєвиди озера казковими. Находившись по дюнах та надихавшись чистого повітря, переїжджаємо ще 500 м (можна було й пройтися, до речі) до берегів Прип’яті. Особисто я не знаю на Поліссі нічого більш магічного, ніж ця річка. Після знайомства з нею у липні під час подорожі човном з Люб’язя до Свалович вона мене просто захоплює і притягує.
Це якийсь цілий незвіданий світ, повний звуків, кольорів та поєднань різних стихій. Тут Прип’ять тече повз мальовниче село Млини (саме «Млини», а не «Млин», як подають мапи та довідники).
У нас була запланована прогулянка моторкою по Прип’яті, все домовлено з власником човна, навіть є в каністрі куплений по дорозі бензин, але компанія починає сумніватися, мовляв, не спека та жовтень все-таки, в результаті я лише телефоную до «нашого човна», вибачаюся, відміняю поїздку та замовляю її кращі часи (тобто на наступний приїзд). Млини – це місце, куди обов’язково треба їхати на кілька днів, щоб побути посеред цього прип’ятського простору.
Останній пункт нашої програми – село Нобель, найстаріше у регіоні. Гадаю, воно має найбільш оригінальне та незвичне розташування на усьому Поліссі. Село єдиною вулицею простягається по 2-кілометровій вузькій косі, яка глибоко вдається в озеро, розділяючи його на дві частини.
Супутникове фото Нобеля
Майже усі господарства мають тут свій вихід на берег, зустрічається багато оригінальної дерев’яної поліської забудови. Але найгарніше місце знаходиться майже на самому кінці півострова – древнє городище, на вершині якого стоїть Преображенська церква (до речі, побудована за Польщі у 1927 році).
Супутникове фото південної частини півострова Нобель з городищем та церквою. З вершини пагорба відкривається панорама озера та гирла Прип’яті. На пристані під церквою можна довго мовчки сидіти, дивлячись на згасаючий осінній день.
Сонце вже сідало і ми вирушали до Луцька, прощаючись з Нобелем та з місцевою бабцею, яка довго махала нам вслід рукою.
Отже, поїздка зайняла у нас приблизно 15 год. Пробіг орендованого авто склав 650 км.
Джерело: Подорож в один день