Село Березнівського району Рівненської області, розташоване на скелястому правому березі річки Случ. Губків заснований у XV ст. в одному з наймальовничіших місць Рівненщини, коли на найвищій скелі над річкою був побудований кам’яний княжий замок.
Фото: Pizzatravel.Com.Ua
Урочище “Соколині гори” Березнівського району Рівненщини – унікальний природний комплекс. Таких краєвидів немає в жодному іншому куточку України. Нині вчені не можуть запропонувати більш-менш пристойну гіпотезу, звідки на Поліссі взявся неповторний гірський пейзаж, чому річка Случ на 10 км врізана у таку глибоку ущелину…
Перша згадка про Губківський замок над Случчю стосується 1504 року. Саме тоді його зруйнували татари. За композицією і пропорціями цей замок вважають одним із найдосконаліших витворів волинської фортифікаційної школи. Свого часу він був найпотужнішою фортецею краю, якій поступався навіть Луцький замок. Висота гори, на якій нині височать руїни, – понад 32 метри.
Був час, коли твердиня належала князеві Семашку, якого народні легенди змальовують як жорстокого володаря на кшталт трансильванського Влада Дракули, прообразу всесвітньо відомого вурдалаки. Розповідають, що наказав князь викопати під замком глибокі підземелля і ходи, де зберігав незліченні скарби і катував непокірних, вигадуючи для них пекельні муки. Колись люди, хрестячись, обходили похмурі руїни десятою дорогою, бо вірили, що давній правитель володів магічною силою. Легенда мовить про те, що він заборонив дочці брати шлюб з простолюдином і замурував її у високу вежу. Кохання ж юнака і юнки було таке палке, що вони перетворювалися на соколів і вилітали на побачення одне з одним. Про це дізнався батько, прокляв їх, і закляття було настільки сильним, що на віки вічні прирекло закоханих літати у соколиній подобі. Звідси і назва гір – Соколині.
Років сто тому почали люди шукати княже золото, побили стіни кирками і ломами. Олександр Цинкаловський записав переказ про хлопця, який знайшов-таки у глибокій пивниці скарб. Інший селянин, почувши про це, також спустив свого сина до льоху, але юнак зник без сліду. Та це, якщо вірити легендам, було не перше зникнення людей поблизу “Соколиних гір”.
Розповідають, що якось розбите татарське військо поверталося до Криму. Один із загонів заблукав серед непрохідних боліт та лісів і не міг звідти вибратися. А поблизу жив мисливець, і в нього була жінка-чарівниця. Вона показала татарам стежку на схід, до містечка. Через якийсь час чарівниця пішла збирати ягоди на болото і безслідно зникла. Потім час від часу з’являлася переляканим селянам з палаючими очима і просила пробачити їй зраду, бо немає їй спокою після смерті. Татари тоді вирізали до ноги усіх місцевих мешканців, та монастиря не здобули: чи не усі полягли на Дзвонецькій горі. І нині переказують, що у сонячну погоду, якщо прикласти вухо до землі, чути брязкіт мечів і стогін полеглих воїнів – на цій горі татари поховали безліч своїх загиблих, закопавши живцем і поранених.
1795 року відомий пейзажист, ірландець Діонісій Міклер, який багато років працював на Поліссі, першим знайшов тут… орхідею! Азалію понтійську, або трояндове дерево, із запаморочливим ароматом. Невідомо, як ця рідкісна рослина тут з’явилася. Адже найближче місце, де вона росте, – Кавказькі гори! Азалія понтійська, або рододендрон жовтий, “кам’яний кущ”, драпоштан, вовчуга, – окраса багатьох ботанічних садів у європейських столицях: Берліні, Ризі, Парижі та Лондоні. А у нас на Поліссі росте вільно!
Був час, коли твердиня належала князеві Семашку, якого народні легенди змальовують як жорстокого володаря на кшталт трансильванського Влада Дракули, прообразу всесвітньо відомого вурдалаки. Розповідають, що наказав князь викопати під замком глибокі підземелля і ходи, де зберігав незліченні скарби і катував непокірних, вигадуючи для них пекельні муки. Колись люди, хрестячись, обходили похмурі руїни десятою дорогою, бо вірили, що давній правитель володів магічною силою. Легенда мовить про те, що він заборонив дочці брати шлюб з простолюдином і замурував її у високу вежу. Кохання ж юнака і юнки було таке палке, що вони перетворювалися на соколів і вилітали на побачення одне з одним. Про це дізнався батько, прокляв їх, і закляття було настільки сильним, що на віки вічні прирекло закоханих літати у соколиній подобі. Звідси і назва гір – Соколині.
Років сто тому почали люди шукати княже золото, побили стіни кирками і ломами. Олександр Цинкаловський записав переказ про хлопця, який знайшов-таки у глибокій пивниці скарб. Інший селянин, почувши про це, також спустив свого сина до льоху, але юнак зник без сліду. Та це, якщо вірити легендам, було не перше зникнення людей поблизу “Соколиних гір”.
Розповідають, що якось розбите татарське військо поверталося до Криму. Один із загонів заблукав серед непрохідних боліт та лісів і не міг звідти вибратися. А поблизу жив мисливець, і в нього була жінка-чарівниця. Вона показала татарам стежку на схід, до містечка. Через якийсь час чарівниця пішла збирати ягоди на болото і безслідно зникла. Потім час від часу з’являлася переляканим селянам з палаючими очима і просила пробачити їй зраду, бо немає їй спокою після смерті. Татари тоді вирізали до ноги усіх місцевих мешканців, та монастиря не здобули: чи не усі полягли на Дзвонецькій горі. І нині переказують, що у сонячну погоду, якщо прикласти вухо до землі, чути брязкіт мечів і стогін полеглих воїнів – на цій горі татари поховали безліч своїх загиблих, закопавши живцем і поранених.
1795 року відомий пейзажист, ірландець Діонісій Міклер, який багато років працював на Поліссі, першим знайшов тут… орхідею! Азалію понтійську, або трояндове дерево, із запаморочливим ароматом. Невідомо, як ця рідкісна рослина тут з’явилася. Адже найближче місце, де вона росте, – Кавказькі гори! Азалія понтійська, або рододендрон жовтий, “кам’яний кущ”, драпоштан, вовчуга, – окраса багатьох ботанічних садів у європейських столицях: Берліні, Ризі, Парижі та Лондоні. А у нас на Поліссі росте вільно!
На тій самій Дзвінецькій горі росте багато рідкісних трав і квітів, занесених до Європейського червоного списку. Шавлія лучна, цибуля гірська – усього 19 видів рідкісних рослин, занесених до Червоної книги! Серед них виявили кілька таких, які вважалися зниклими. Як вони тут опинилися, ніхто не знає! Ще більше вражає те, що в лісах поблизу Губківського замку і “Соколиних гір” цвіте 10 видів орхідей, які ростуть переважно тільки в тропіках.
Є версія про те, що азалію понтійську було занесено на Полісся на кінських копитах монголо-татарського війська. Ще переказують, що це ханська дочка, аби вгамувати тугу за степами, посіяла улюблені квіти по луках і лісах.
Про ефірну олію з азалії складали легенди, приписуючи їй чудотворну силу. Французька фірма “Коті” у ХІХ столітті заготовляла на Поліссі екстракт з квітів азалії, який називався “Абсолю”, для виробництва парфумів найвищої якості. Ці парфуми здобули популярність серед найвишуканіших модниць Європи.
Азалію використовують і в народній медицині. Вона знищує коростяного кліща, лікує серце і навіть… труїть колорадського жука ефективніше за сучасні хімпрепарати.
Проте найцікавішою легендою є переказ про булаву гетьмана Богдана Хмельницького, яку заховали тут-таки, десь поблизу Губківського замку і “Соколиних гір”. Нібито охороняють клейноди душі загиблих козаків, чекаючи того, хто був би гідний здійняти над Україною символ гетьманської влади.
Є версія про те, що азалію понтійську було занесено на Полісся на кінських копитах монголо-татарського війська. Ще переказують, що це ханська дочка, аби вгамувати тугу за степами, посіяла улюблені квіти по луках і лісах.
Про ефірну олію з азалії складали легенди, приписуючи їй чудотворну силу. Французька фірма “Коті” у ХІХ столітті заготовляла на Поліссі екстракт з квітів азалії, який називався “Абсолю”, для виробництва парфумів найвищої якості. Ці парфуми здобули популярність серед найвишуканіших модниць Європи.
Азалію використовують і в народній медицині. Вона знищує коростяного кліща, лікує серце і навіть… труїть колорадського жука ефективніше за сучасні хімпрепарати.
Проте найцікавішою легендою є переказ про булаву гетьмана Богдана Хмельницького, яку заховали тут-таки, десь поблизу Губківського замку і “Соколиних гір”. Нібито охороняють клейноди душі загиблих козаків, чекаючи того, хто був би гідний здійняти над Україною символ гетьманської влади.