Психологиня Діана Савенко зараз досить часто працює з переселенцями громади. Тим самим може бачити як мешканці області реагують на ВПО. Поруч з тим, що є маса людей, які допомагають переселенцям, є і ті, хто не зовсім адекватно реагує на вимушених мешканців міст та сіл Рівненщини.
Пишу пост печалі за тих, хто цього не зробить, бо і так отримує “по саме не можу” від нас – “гостинної” західної України.
Останні місяці моя робота тісно пов’язана з людьми-переселенцями. Я щодня чую їх історії. Звісно, серед людей, які переїхали є різні люди: і неблагополучні, і злі, і які нічого не хочуть, а хочуть просто додому, і просто “хворі”, як і тут.
Але мій пост сьогодні про нас. Тих, хто тут живе завжди. Про нас, які “цькують” мам в спину зі словами “понаїхали”, чи наших дітей, які цькують дітей впо на дитячих майданчиках за кожне сказане “неукраїнське” слово…
Боже, люди! Ми ж люди! Ці мами і діти приїхали з підвалів, втікали під градами, покинули бабусь і все, що було дороге. Щоб приїхати на гостинну тиху Західну Україну, де на кожному кроці чекають помилки в слові, щоб “вдарити”. Їх і так били!!!! В цих людей немає нічого!
Цей пост для тих, хто забув, як ще 6 місяців назад збирав свій рюкзак і сидів у страху.
Для тих, хто “воює” тут проти своїх, перекладаючи агресію з ворога на дитину, яка не вивчила українські слова.
І щось таке болить, що це напевно Україна… То мені болить людяність… Про яку ми місцями забули…
Я знаю, скільки кожен зробив, щоб допомогти і допомагає далі. І речами, і грошима. Але людяність – вона безкоштовна…
“Особливо привітним жителям” Корецького району присвячується.